Сьогодні, 17 лютого, минає 131 рік від дня, коли в 1892 р. у селі Заздрість, що на Тернопільщині, в багатодітній родині народився майбутній Патріархі Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Йосиф Сліпий.

Це одна із найцікавіших, але й найбільш трагічних постатей в історії УГКЦ та України ХХ століття. За власні переконання та принципи він заплатив дуже високу ціну, але до кінця життя залишався відданий своїм ідеалам. Він був єпископом УГКЦ, предстоятелем цієї Церкви, Галицьким Митрополитом і Львівським Архієпископом, кардиналом римо-католицької церкви. Водночас, провів довгих 18 років у радянських таборах. За цей час не зламався і продовжував свій шлях служіння, власну дорогу до Бога.

Патріарх Йосиф (Сліпий) відомий широкому загалу саме під таким іменем, але справжнє його прізвище подвійне і звучить як Йосип Іванович Коберницький-Дичковський. Сліпий – це радше прізвисько, яке, за легендою, сягає часів Івана Мазепи і вказує на боротьбу предків церковного діяча на стороні славного гетьмана – проти московського царя Петра І.

Дитинство

З дитячих років любив вбиратися в одежу й взуття старших, щоби захиститися від дощу. А також в присутності матері ходив по лавці біля вікна. Також з маленьких років за прикладом батьків і братів молився навколішках перед їжею і тим, як мав йти спати.Так само під час посту щодня бив поклони і строго постив. Маленький Йосиф любив з матір’ю  збирати квіти, щоб їх освятити на Спаса разом з фруктами. «Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоб його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а освячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої хвороби»,- писав у споминах Патріарх Йосиф.

Коли у Струсові був сотрудником о. Платон Карпінський з візитацією відвідав село Митрополит Андрей Шептицький. «Приїзд Митрополита до Струсова  зробив величезне вражіння на всіх. Отець Платон представив Митрополитові учнів, а нас було з кількадесять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: «Що то є общеніє святих?», на що я дав вдоволяючу відповідь».

Навчання у семінарії та університеті

А про свідоцтво від отця-декана Патріарх Йосиф згадував так: «До мого подання на теологію я мусів постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати стрінув я, як пізніше довідався.ю сестру отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю деканові, я вийшов з вражіння, що був у священника-ереміта».

Закордонні студії в Інсбруку та Римі

«В Інсбруці я побачив, що все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Отець-регенс Гофман прийняв мене ввічливо і я мав окрему кімнату і більше можливостей зайнятися наукою. Одначе захворів я на тиф , і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезигнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації до Галичини. Потім я написав габілітаційну працю «De principio spirationis». Вона була одна з перших, помимо того, що на магістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том «Праць Богословської академії», і появилися дуже прихильні оцінки, крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати».

Повернення в Україну

«Через Інсбрук, Відень і Велград  я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. Дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священників для наукової праці. В межичасі я занепадав на здоровлю і занедужав на катар желудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував».

На митрополичому престолі

«На другу неділю, після похорону, відбулася моя інтронізація, в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще на початку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Щоби рушити якусь справу студитів, я іменував отця Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливості , відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.

Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливо. І так відправляв в отців-василіян, редемптористів, студитів і в інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Отець протоігумен редемптористів де Вохт прийшов і тішився, кажучи, що «фіра котиться так добре», тобто, що ціла адміністрація функціонує добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика».

11 квітня 1945 року співробітники спецслужб та силовики оточили собор Св. Юра у Львові, а близько 19:00 заарештували митрополита Сліпого. Синхронно ув’язнили єпископів Никиту Будку, Миколая Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського.

Спершу главу ГКЦ відвезли до тюрми на Лонцького, а потім переправили потягом до Києва. Як згадував сам Йосиф Сліпий, у купе окремого вагона його стерегли три-чотири охоронці, тоді як інші крутились у коридорі й сусідніх купе. По прибутті до Києва для митрополита викликали авто, але через помилку приїхав «чорний ворон». Вочевидь, був наказ ставитися до заарештованого стримано — його посадили не в будку для «зеків», а біля водія. Відвезли до тюрми на вулиці Короленка, де почалися допити.

Суд і вирок

«Я одержав найвищу кару – вісім літ строгих лягерних робіт, і мене держали відсепаровано. Моїх співсудимих скоро відправили до лагера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь зі слідчих,  і між собою говорили: «Наш суд – шляпа, пишім до Москви», – домагаючись кари смерти, або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: «Эх, черт с ним, пусть идет». Значить не хотів прилучуватися до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, – то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу».

Ув’язнення: етапи, тюрми, табори

«По кількох дням ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і як попав в «преступный мир».. Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: «Ви – священник?» Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: «А чому ви питаєте?» А він мені на те: «Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться . Ніколи не чув лайки з ваших уст».  – «А хто ж ви такий?» – питаю. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Він діставав багато посилок  від вірних, і в найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху через кілька осіб від мене. У Новосибірську нас вивели з загонів, кількасот в’язнів , і повели пішки три кілометри зі залізничної станції. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Мене трактували як звичайного в’язня, і я мав спокій.  А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили «стежні листи» до «опера» – то тоді вже цілий лягпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли»

В ув’язненні Йосиф Сліпий написав п’ять томів і початок шостого «Історії Вселенської Церкви на Україні» і вступ до цієї праці під назвою «Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні». Їх таємно передавав в Україну. Також до Львова, до колишнього музею НТШ, переслав гербарій сибірських рослин, опудала тварин, колекцію комах. Але головне, що Сліпий і надалі всіляко підтримував вірних: писав послання, листи тощо. Навіть пересилав гроші іншим священикам. Коли один із місцевих начальників КГБ якось сказав митрополитові, що зростає злочинність, той відповів: «Потрібен опіум». Глава ГКЦ мав на увазі виховну роль релігії, яку ідеологи комунізму називали «опіумом для народу» і з якою боролися.

Режим не збирався відпускати Йосифа Сліпого на волю. Тож його знову судили. Як писав дослідник життя митрополита Василь Ленцик, залучені до аналізу справи «експерти» встановили таке: «…це один із керівників уніатської Церкви на Західній Україні… що він має ненависть до совєтської влади, і що уніатське духовенство заявляло про необхідність знищити Росію як єдину державу, розділити її на частини та відірвати Україну від Москви… що український народ є давніший від російського, що історія українського народу не має нічого спільного з історією російського народу…»

За ці «злочини», як і за те, що Йосиф Сліпий ідентифікував Київську Русь як українську державу і не визнавав львівського псевдособору 1946-го, в радянській дійсності доводилося відсиджувати у віддалених областях «єдіной і нєділімой». Але реальність змінювалася.

Звільнення

У жовтні 1962 року розгорілася Карибська криза, яку допоміг урегулювати Папа Іван ХХІІІ. Він мав у своєму робочому кабінеті фото Йосифа Сліпого й часто молився за його порятунок. Ще у 1960-му Папа іменував його кардиналом. Коли ж випав шанс скористатися сприянням президента США Джона Кеннеді, який був католиком, справа звільнення митрополита зрушила з місця. Посередником у ній виступив журналіст Норман Казенс, 14 грудня 1962 року він мав тригодинну розмову з Нікітою Хрущовим, після чого останній дав згоду на звільнення. Радянська сторона, сподіваючись на те, що літній митрополит довго не житиме, лише поставила умови, що він не критикуватиме СРСР та його політику щодо релігії.

Йосифа Сліпого везли з СРСР потягом через Прагу та Відень. Переліт літаком він не витримав би через стан здоров’я. Митрополит прибув до Рима 9 лютого 1963 року, а вже наступного дня його прийняв на аудієнції Папа Іван ХХІІІ.

Тож глава ГКЦ отримав свободу. Але думками, як згадували його численні сучасники, він перебував в Україні й сподівався, що таки повернеться до своєї переслідуваної спільноти, що її статус покращиться. Тож до 1969 року Йосиф Сліпий щопівроку ходив у посольство СРСР у Римі оновлювати паспорт.

«Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусів думати про виживання», — оцінив сам ієрарх період ув’язнення.

Йосиф Сліпий брав участь у роботі ІІ Ватиканського Собору, починаючи з його другої сесії. Одразу по звільненні він узявся за гуртування церкви, якій загрожували асиміляція та розчинення в римо-католицькій більшості. Про масштабність задумів митрополита свідчить навіть короткий перелік зробленого. Так, у 1963-му він фактично створив наново Український католицький університет у Римі та його філії в Буенос-Айресі, Лондоні, Чикаго, Філадельфії, відновив роботу Синоду єпископів, побудував собор Св. Софії у Римі. Як учений та організатор науки, сприяв виданню сотень праць, реанімував часопис «Богословія», сам творив: зібрано й опубліковано 18 томів його спадщини.

Останні роки життя