«В Галичині перший Маркіян Шашкевич ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних чувств. І бризнула струя живого слова і живої народної літератури…» — цитує Наталію Кобринську на своїй фейсбук-сторінці науковець і яскравий діяч у громадському й церковному житті Львова Зенон Боровець. І додає: «Подібно як рибалки, що стали Христовими апостолами і словом своїм струснули старим світом, так і Маркіян замість стати пересічним провінційним священиком став апостолом національного пробудження і струснув свідомістю мільйонів русинів-українців».

Але вся діяльність Шашкевича — його творчість і слава, на жаль, здобута посмертно, — є плодом Слова, яке для молодого семінариста, а відтак священника, було єдиним орієнтиром. І то Слово рідне; на захист української — руської, як сам її називав — мови Маркіян Шашкевич скерував усі свої зусилля, почавши із безпрецедентного кроку — виголошення проповіді українською мовою з амвону Собору святого Юра — через численні статті, переклади (в тому числі й Святого Письма) та оригінальні твори — до заснування «Руської Трійці» та видання свого magnum opus — «Русалки Дністрової».

«Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народу твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять», — у передмові до легендарного альманаху писав Шашкевич. І це слово благословило його: «Русалка», яку прирекли на смерть, вижила. І живе досі, майже два століття тому ставши фундаментом переродженню мови, новим її ликом. «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима», — журився Шашкевич; а тим часом, можливо, й не усвідомлюючи того, став тим новим співцем «сльози в долоні серафима».

«Новим був дух Шашкевичевої поезії — свіжий і оригінальний; новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кождого твору, із-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце», — аналізує творчість о. Маркіяна Іван Франко у статті «М. Шашкевич і галицько-руська література». «В Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку; давня „мова богів“, як колись називано поезію, тут сталася кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей». І справді: творча спадщина Маркіяна Шашкевича — зовсім крихітна; а водночас не подібна ні на що до того — і також опісля. У ній дух митця проявляється у пошуку й боротьбі, які ознаменовують усе його життя. У ній же — глибока віра, непересічний трепет віри в Бога — і любові до рідної мови і рідного краю. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові; смуток твій знидіє, а радость сліди єго позмітає, а сумна північ буде ясним полуднем — і звеселишся, а око твоє заблищить зірничкою в бурній пітьмі життя твоєго, і огорнешся зоревою свитою тихомиря, і линяєт над тобою милость божая, бо надія із серця твого не втікла, — бо хто яко бог!» — промовляє о. Маркіян Шашкевич у «Псалмах Русланових», а тоді з болем додає: «Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш, і світ ми западе, нуждов мя вдариш і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми не сонна і горьовання з сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш: а не возьмеш милості і віри не возьмеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська».