«Так» Богові, єдності й незалежності: служіння та історія Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії (частина IIІ)
У понеділок, 1 липня, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук Архієрейською Божественною Літургією в Архікатедральному і Митрополичому соборі Воскресіння Христового міста Івано-Франківськ урочисто відкрив ювілейний рік Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії — 90-ліття утворення Європейської провінції Співстраждання Матері Божої.
Про Генеральну Капітулу, яка об’єднала Згромадження, клич, герб та історію спільноти, а також про значимість ювілейного року Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ розповіла с. Ореста Боршовська, ліцензіатка з церковної історії Папського Григоріанського університету в Римі й відповідальна за архів у Патріаршій Курії УГКЦ та викладачка історії християнства.
— У 1934 році Генеральною Капітулою був прийнятий клич Вашого Згромадження «Слава Богу, Честь Марії, Нам Мир». Що він означає саме для Вас?
Попри те, що цей клич був сформований-проголошений 90 років тому, він є актуальним і до сьогодні. Що ж він означає? «Слава Богу» — старші сестри завжди навчали нас, що у всіх своїх діяннях людина завжди має прославляти Господа Бога, бути вдячною Йому за своє життя, батьків та покликання. У нашому випадку, за покликання до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. «Честь Марії» — наше Згромадження в особливий спосіб присвячене Пресвятій Діві Марії. Як я вже згадувала, воно було засноване наприкінці XIX століття, а в 1858 році у Люрді відбулося об’явлення Матері Божої, а ще перед ним папа Пій ІХ проголосив догму про Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці . Саме тому дуже багато Згромаджень Католицької Церкви, заснованих у той час, були названими на Її честь. Наше Згромадження є особливо просякнуте духовістю Пресвятої Богородиці, це означає, що у щоденному житті ми маємо наслідувати її життя та чесноти. «Нам Мир» — мир це великий дар. У сучасному світі, особливо для українців у цей час, є дуже важливим та очікуваним слово «мир». Ми дуже чутливі до цього слова, бо спраглі миру. Ми як ніхто тепер у світі розуміємо наскільки мир є важливим у нашому житті. Коли є мир то ми можемо спокійно функціонувати й служити Богові. Йдеться про мир як зовнішній та і внутрішній, особливо внутрішній, де незважаючи на певні зовнішні переживання та обставини які нас дотикають, ми перебуваючи в Бозі є в змозі йому довіряти себе, своїх ближніх та своє життя.
— На гербі Вашого Згромадження зображено три зірки, які означають три богословські чесноти: віру, надію й любов; три чернечі обіти: послух, чистоту й убожество; та три чесноти, якими передусім повинні відзначатися Сестри Служебниці: тихість, покору і сестрину любов, а також три основні ділянки праці сестер: виховання, піклування хворими і дбайливість про красу Божого храму. Власне, найбільше цікавлять три останні пункти, а саме ділянки Вашої праці. Як Ви їх втілюєте?
Чому саме ці три праці лягли в основу нашої діяльності? Наше Згромадження, насамперед, було засноване для виховання дітей у захоронках, для догляду за хворими та дбання про красу храмів. У всіх наших Правилах є пригадка, що першим нашим завданням освячення власної душі, а вже опісля ми служимо Богу. Ця діяльність через виховання, обслугу хворих та храмів нас характеризує як сестер служебниць.
Чому саме наші співзасновники вибрали три цих ділянки — як я попередньо сказала, спочатку ми були засновані для сільського населення. Діти по сільських місцевостях того часу часто були залишені без жодного догляду та виховання. Отець Єремія Ломницький наш співзасновник наголошував у своїх повчаннях сестрам, що вони насамперед мають бути зосереджені на праці з дітьми. Бо як ми виховаємо дітей, таким і буде наш народ, бо діти – це наше майбутнє.
Тому при кожному монастирі сестер служебниць діяли захоронки, кі щоденно відвідували від 25 до 50, а у Львові і до 100 дітей денно. Сестри, які працювали в захоронках отримували державну педагогічну освіту і працювали по виховній системі німецького педагога Фрідріха Фребеля. Так, до прикладу на 1937 рік у Галичині сестри провадили 79 захоронок в яких виховувалося більше як 4 тисячі дітей. Очевидно, що основний наголос ставився на релігійному-національному вихованні дітей, сестри також навчали дітей основних баз читання та рахування.
Другий момент це піклування хворими. Ми знаємо, що на цей час, якщо школи, особливо початкові, й були по селах, то лікарів майже не було. Вони приїжджали в села дуже рідко. Також на цей час, наприкінці XIXст. наші містечка та села були охоплені такими епідемічними хворобами як холера і тиф. Тому парохи цих сіл, можливо, навіть у безвиході, просили наших сестер у своїй парафії, щоб вони йшли та наскільки могли піклувалися тими людьми. Знаємо, що на цей час це були невиліковні хвороби. Молоденькі сестри йшли та допомагали людям як могли, коли бачили, що людина буде покидати цей світ, то приготовляли до смерті.
Першою хто вчив сестер медичної справи була наша співзасновниця блаженна сестра Йосафата Гордашевська, яка пройшла медичний курс Червоного хреста. На час заснування нашого Згромадження, як я сказала, лікарів по селах майже не було, тому десь до певної міри сестри взяли на себе це завдання, щоби хоча якось допомогти, принаймні у базовій медичній допомозі: сестра Йосафата брала книжку лікарських рослин де були кольорові малюнками з їхніми зображеннями, брала сестер із собою, вони ходили по полях чи ліcах та збирали ці лікарські рослини, потім висушували, і робили з них ліки, які потім давали людям. Згодом, сестри отримували більш кваліфіковану медичну освіту, як цього вимагали обставини часу, деякі навіть ставали лікарками.
У наших Правилах було вказано, що при кожній спільноті сестер мала бути лікарська амбулаторія, куди могли б приходити хворі за допомогою. В час І Світової війни майже сто сестер служебниць працювали у військових госпіталях.
Цікаво, що коли радянська влада утвердилася після ІІ Світової війни в Галичині і ліквідувала всі наші монастирі, і сестри мусіли перейти на підпільний спосіб життя та служіння – то фактично, більшість сестер працювали медсестрами у лікарнях. Особливо хочу відзначити працю наших сестер у туберкульозному відділенні у Львові. Вони йшли працювати туди, куди ніхто не хотів йти. Сестри в підпіллі, які працювали в лікарнях були чи не найкращими працівницями, адже працювали сумлінно, часто завідуючі знали що вони монахині і не приставали на вимоги радянських спецслужб звільнити їх з праці, бо розуміли що ніхто так не обслужить хворих як монахиня. Сестри у лікарнях часто приводили підпільно священників для сповіді хворих. У дитячих відділеннях інколи були моменти, що потрібно було хрестити вмираючих дітей. Тобто це була надзвичайно велика місія. Навіть сьогодні кілька наших сестер працюють в лікарнях лікарками та медсестрами. Тобто оця харизма сестри Йосафати працює й до тепер.
Останнє — це дбання про церковні храми. Для нас, можливо, зараз є трошки дивним чому це стало одним із завдань Згромадження. Наприкінці 19 ст. наші парафіяльні церкви не завжди відзначалися чистотою та охайністю. І коли сестри приходили працювати в якусь місцевість, то перше, що вони робили — прибирали в церкві, наводили там лад. До цієї харизми можна додати й те, що сестри навчали дівчат та жінок співати побожні пісні та травневі молебні до Пресвятої Богородиці. До ІІ Світової війни монахині мали кілька професійних шкіл, де вони навчали шити та гаптувати церковні ризи. Символічно, що сестра Йосафата, яка вміла дуже добре гаптувати і шити, пошила ризи й мітру на єпископські свячення блаженного Владики Григорія Хомишина. І власне, ризи, які мають сучасні священники, до певної міри також удосконалили Сестри Служебниці. Сестри і надалі ведуть ризниці, де шиють фелони для священників, церковні обруси та роблять мітри,
– Ми з Вами проговорили багато різних питань, але так і не зачепили найважливішого – цьогоріч відзначаємо 90-ту річницю утворення Європейської провінції Співстраждання Матері Божої. Що для Вашого Згромадження означає ця річниця?
Капітула, яка відбулася з 4 по 7 липня 1934 року стала об’єднанням нашого Згромадження й сприяла його поділу на три провінції – Галицька або ж Європейська, Канадійська та Бразилійська. Як вже зазначалося, наше Згромадження дуже довго до цього йшло. Ми хотіли бути об’єднані, але не завжди це вдавалося.
І от, коли сестри вирішили творити одне Згромадження, у приміщенні Львівської богословської академії відбувся перший з’їзд сестер з усіх частин світу — на нього прибули 12 сестер з України, 4 з Канади і 2 з Бразилії. Засідання тривало кілька днів і на ньому обрали єдину настоятельку, яка носила титул Генеральна настоятелька — с. Вероніка Гаргіль. Цього ж дня вибрали настоятельок для кожної з провінцій. Для Європейської провінції обрали с. Андрею Дубик, яка резидувала в Івано-Франківську. Для Канади обрали с. Єлизавету Касіян, і для Бразилії — с. Анатолію Боднар, слугиню Божу, беатифікаційний процес якої зараз триває. Цікаво, що кожна провінція обрала собі небесного заступника — сестри в Європі обрали для відзначення празник Співстраждання Матері Божої, в Канаді — свято Царя-Христа, а сестри в Бразилії — Архангела Михаїла.
Чому ж наша область (провінція) називалась Європейською або Галицькою, коли могла називатися просто Галицькою, адже абсолютна більшість сестер була в Галичині ? Вона офіційно називалася «Європейська», тому що до неї належали сестри, які жили та працювали в Європі — у Крижевецькій єпархії сестри були від 1906 року, Пряшеві від 1928 р. та Римі від 1932 року.
Після цієї капітули 1934 року, Генеральна настоятелька Згромадження с. Вероніка Гаргіль першим своїм завданням зробила – відвідати усіх сестер служебниць розкиданих по цілому світі.
Щоб таким чином побачити життя та працю сестер, та, насамперед, оцінити духовний стан Згромадження, можливо вказати на певні недоліки та інше. Це ще раз підкреслило єдність та живучість Згромадження. Крім цього, наприкінці 1930 рр. був виданий спільний молитовник, каталог на Требник для усіх сестер служебниць.
Сестра Вероніка резидувала у Львові до 1943 року, допоки не стало очевидно, що радянська армія переможе у ІІ Світовій війні. Сестри почали просити сестру Вероніку виїхати з Галичини, щоб вберегти єдність Згромадження, бо була ймовірність що вона могла бути арештованою радянською владою. Так вона осіла у Римі, де згодом наприкінці 1940 років завдяки сестрам із Канади вдалося купити дім по вулиці Кассія, який став нашим Генеральним домом. Ним він є й до сьогодні. У цьому ж домі перебувають мощі блаженної Йосафати Гордашевської.
Ця Капітула стала для нас прикладом живучості нашого Згромадження, яка показала, що навіть у різних континентах, країнах та обставинах, ми залишилися служити нашому народу та УГКЦ.
– Як Згромадження планує відзначати ювілейний рік? Які заходи й події Ви плануєте?
Найперше для себе ми пригадали на формаційних зустрічах сестер моменти з історії нашого Згромадження. Відтак відбулося відкриття ювілейного року Блаженнішим Святославом у присутності всіх наших єпископів в Івано-Франківську.
У листопаді запланована конференція в контексті цього ювілейного року. На ній передбачені доповіді науковців, зокрема й наших сестер, про дослідження харизми нашого Згромадження, співпрацю з духовенством, роль та внесок Згромадження в УГКЦ тощо. Найбільша суть полягає в тому, щоб усвідомити свою харизму, своє місце у викликах сьогодення які несе ця війна, і як ми Сестри Служебниці через свою посвяту можемо долучитися до полегшення страждання свого народу, як це ми робили у минулому.
– Яке послання Ви хочете донести людям через ювілейні заходи?
В цьому контексті я можу сказати свою думку: єдність — це дуже важлива справа, навіть якщо є речі, які нас роз’єднують. Бачимо це навіть на прикладі нашого народу — наша історична, релігійна та культурна спадщина формувалася за різних умов та обставин, тому маємо певну «іншість», проте маємо об’єднатися як один сильний народ та переосмислити своє минуле. Адже наше минуле має надзвичайно великий вплив на теперішнє й майбутнє. Як українці, ми зараз багато говоримо про власну ідентичність, хоча до війни можна було спостерігати певні моменти байдужості. Зараз ми повертаємося до того, звідки походимо й куди йдемо далі. Це стосується й нашого Згромадження — цим ювілеєм ми переусвідомлюємо, що вже пройшли, аналізуємо, що було добре й де помилялися, а також те, як цих помилок уникати у майбутньому. Не зосереджуватися на «різності», а шукати радше те, що маємо спільне, де наше джерело.
Дорогі читачі, нехай цей заклик до єдності стане нашим кредо у повсякденному житті, адже «Любов — це єдина сила, яка може змінити світ». Шукаймо Божої любові у серцях ближніх людей та ділімося нею з іншими!
Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ