У традиційному щомісячному прямому ефірі на «Живому телебаченні» Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав говорить про речі духовні й щоденні насущні. Глава УГКЦ коментує резонансні події і виклики, які постають перед суспільством: і ті, які стосуються соціального служіння у війні, і світоглядні, що заторкують основи людської спільноти, — сім’ю та виховання дітей.

Першу частину про Великий піст читайте тут.

Частина ІІ

Певні питання, які виникають у суспільстві під час війни, іноді сприймаються неоднозначно — особливо, якщо торкаються безпеки й основ суспільної моралі. Певні рішення цілком виправдані, як-от постанова Кабміну від 7 березня про обов’язкову евакуацію дітей із Бахмута в супроводі батьків та опікунів. Хоча і ця постанова дещо запізніла щодо цього міста, потребувала окремого пояснення міністра, зокрема й тому, що до питання становища дітей у війні в Україні зараз прикута особлива увага міжнародної спільноти. Адже примусова депортація дітей у росію, викрадення й утримування в заручниках стали підставами для рішення Міжнародного кримінального суду в Гаазі для арешту путіна та його уповноваженої.

Інші резонансні питання, які останнім часом виринули в політично-правовому полі України, мають дещо інший характер. І законопроєкт про узаконення цивільних партнерств, і петиція про обов’язковий шкільний курс статевої освіти потребують широкої суспільної дискусії, оскільки заторкують основи суспільства — родину і виховання дітей. Зі зрозумілих причин така дискусія наразі неможлива. Тому намагання надати таким неоднозначним речам законності та правової легітимності саме зараз виглядає досить цинічно.

Про позицію Церкви з цих «світських» питань, які насправді заторкують основи суспільної моралі й етики, — у другій частині «Прямого ефіру з Блаженнішим Святославом».

Про прецедент із боку держави — вимушену евакуацію дітей з Бахмута

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня, яку озвучила міністер із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, оголошено обов’язкову евакуацію дітей у присутності одного з батьків чи опікунів у випадках, коли йдеться про смертельну загрозу для життя. Йдеться, зокрема, про таку евакуацію дітей з Бахмута: за офіційними повідомленнями, там досі перебуває десь 30 дітей. За словами голови Донецької ОВА Павла Кириленка, у Бахмуті залишаються люди, які категорично відмовляються евакуюватися, серед них — сім’ї з дітьми. Здавалося б, рішення про обов’язкову евакуацію із зони бойових дій очевидне, проте це не завжди так: евакуація — добровільна процедура, а рішення щодо дітей приймають батьки або опікуни.

УГКЦ, через Патріаршу фундацію «Мудра справа», від початку повномасштабної війни здійснює евакуацію людей із гарячих точок у більш безпечні місця в Україні чи за кордон. Про нюанси рішення Кабінету Міністрів України щодо обов’язкової евакуації дітей з Бахмута і загалом про позицію Церкви щодо евакуації людей із небезпечних територій — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав:

«Це завжди дуже важке і драматичне рішення, коли хтось вимушений залишати свій дім, своє помешкання, все те, що надбано впродовж усього життя, і виїжджати на більш безпечну територію. Очевидно, кожен переживає це по-своєму, кожен приймає рішення по-своєму. Але головна мета евакуації — порятунок людського життя.

Наша Церква від початку війни опікувалася людьми, які були змушені покинути свої домівки. Всі наші парафії перетворилися на пункти соціального служіння. Ми завжди намагалися допомогти тим, хто потребував негайної евакуації, хто просив про таку допомогу.

Пригадую ті драматичні дні в Ірпені, Бучі, інших околицях Києва, коли ми під кулями вивозили дітей, жінок, старших людей. Як ми добивалися, щоб можна було досягти тимчасової угоди про «зелені коридори». Тому говоримо про евакуацію як про порятунок людського життя.

Очевидно, коли йдеться про примусову евакуацію дітей і держава вирішує, що це необхідна умова для порятунку життя, то для цього є підстави. Я не хочу робити оцінку цих рішень влади, але якщо кажуть, що є велика небезпека, то це справді так. Тому я б теж просив усіх цивільних мешканців Бахмута подумати про те, щоб якомога швидше евакуюватися. Ми всі віримо, що це — тимчасова евакуація, що Україна звільнить всі свої донині окуповані території і всі наші вимушено переселені особи зможуть повернутися до своїх домівок.

Очевидно, це велика трагедія, коли батьки наражають на небезпеку життя своїх дітей, коли вони, як дорослі, приймають рішення навіть у таких екстремальних обставинах не евакуйовуватися. Важливо й те, що ніхто не хоче брати відповідальність насилу забирати дітей у батьків навіть у таких обставинах. Тому держава, навіть коли говорить про примусову евакуацію, говорить про те, що з дитиною має евакуйовуватися один із родичів, щоб потім, якщо буде потреба, цю дитину можна було передати в руки тих, хто відповідально опікуватиметься нею, а батьки, якщо бачать таку потребу, можуть повернутися у Бахмут. Це — дуже важка і драматична ситуація.

Ми, як Церква, від початку повномасштабної війни прагнемо всіма нашими засобами — а це й евакуаційні мережі Патріаршої фундації «Мудра справа», і наша парафіяльна мережа — допомогти людям врятуватися. Ба більше, намагаємося зробити все, щоби вимушено переселені особи знайшли теплу людську спільноту, яка їх прийме там, куди вони будуть евакуйовуватися. Ми завжди наголошуємо, що не можна говорити про гуманітарну допомогу, якщо немає людяності як фундаменту: людину в такій ситуації треба не просто вивезти із зони небезпеки, а прийняти і зігріти по-людськи, нагодувати, забезпечити всім необхідним. Треба бути солідарними з тими, кому сьогодні важче».

Про законопроєкт про цивільні партнерства

Минулого тижня у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт про реєстровані цивільні партнерства — № 9103.

Ця ще одна спроба узаконити одностатеві партнерства в Україні турбує віруючих людей — не лише християн, а й юдеїв і мусульман. Відома загальна позиція з цього питання Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Заявлена мета цього законопроєкту — можливість вирішувати питання спадщини, спільного користування та розподілу майна, ухвалення медичних рішень в екстрених випадках, питання партнерського піклування про дитину тощо. Проте насправді йдеться саме про узаконення одностатевих партнерств. Яка позиція УГКЦ у цьому питанні і що Церква пропонує натомість?

«Коли ми відстежуємо законопроєкти, зареєстровані у Верховній Раді, інколи видається, що це якийсь окремий жанр фольклору, ще одна сторінка народної творчості. Наприклад, є законопроєкт про те, щоби скасувати певні релігійні церковні свята, як-от свято Різдва чи Тройці, а встановити державне „свято цвітіння української вишні“. Така цікава творчість — ми ж нікому не можемо заборонити бути творчими.

Але коли йдеться про законопроєкти чи законодавчі акти, які суперечать природному закону, маємо справу з дуже серйозним явищем, яке ставить під загрозу фундамент законодавства України.

Кожен студент-початківець, який вивчає право, знає: кожен закон має джерела; закон не народжується із фантазії законотворця; закон повинен мати фундамент, на чомусь ґрунтуватися. Джерелом і фундаментом законів Цивільного права є природний закон, тобто те, що допомагає людині краще жити та вповні розвиватися у суспільстві.

Згідно з моральним вченням, зокрема Католицької Церкви, якщо державний закон суперечить природному, то це не закон — це беззаконня. І такий закон не зобов’язує нас його виконувати в сумлінні. Тобто завжди були норми й засади, які були і, сподіваюся, надалі будуть основою розвитку державного та цивільного законодавства в Україні.

Коли йдеться про такого типу цивільні партнерства, маємо класичний випадок, коли законопроєкт суперечить природному закону. Тому, мовою юриспруденції, йдеться радше про законопроєкт беззаконня, а не закону.

Наступна важлива річ: такого типу законодавчі ініціативи є певним викликом для суспільної моралі. Очевидно, що є різні думки й особисті переконання, але колись законопроєкт має шанс стати законом, який буде зобов’язувати все суспільство до виконання (а в цьому випадку це щось, що є викликом для суспільної моралі), такого типу ініціатива повинна би пройти суспільну дискусію. Не можна позбавляти голосу суспільство, яке б мало право висловитися на таку дуже важливу тему.

Якщо такого типу мутація державного законодавства відбуватиметься, прикриваючись обставинами війни (як це сталося, на жаль, у випадку ратифікації Стамбульської конвенції), коли суспільство не матиме шансу висловитися на цю тему, тоді в рівні демократичних цінностей і свободи в нашій державі можна засумніватися.

Я б дуже просив, щоб наші законодавці, навіть коли надходить така ініціатива, зважаючи на резонансність для суспільства, відклали її і не приймали такого типу закони під час війни. Дайте суспільству можливість на цю тему висловитися, послухайте людей, а тоді зможете відповідально за той законопроєкт голосувати чи ні, допрацьовувати чи відхиляти.

Скажу, що ВРЦіРО вже скерувала відповідного листа до Голови Верховної Ради й очільників фракцій, де висловила свої міркування на цю тему. Що тут нас справді обурює: сам факт, що в назві законопроєкту мовиться про цивільні партнерства, а в тексті такий тип партнерства прирівняно до сім’ї, тобто мав би мати всі ті самі права, що й сім’я. І це вже дуже серйозна річ. Адже сім’я — це ексклюзивний, плідний, вірний зв’язок у любові між чоловіком та жінкою. Інші цивільні партнерства називати сім’єю або надавати їм ті самі права — це зневажати сім’ю як первинну клітину будь-якого суспільства, зокрема й українського.

Очевидно, що кожен законодавець матиме аргументи, якими виправдовуватиме свою пропозицію, але кожен із них, зокрема ті, що заторкують фундаментальні, сімейні цінності, потребує поважної експертної оцінки.

Тому це справді доволі прикрий випадок. Сподіваюся, що наші законотворці віднесуться до цієї проблематики з належною повагою та серйозністю, і будуть прислухатися до думки українського суспільства».

Про ініціативу впровадження шкільного курсу статевого виховання

Ще одна резонансна тема, яка виринула минулого тижня, також стосується сім’ї та дітей. Петиція на сайті Президента про впровадження обов’язкового статевого виховання в систему освіти України набрала 25 тисяч підписів на підтримку, а отже, на неї повинні відреагувати владні органи.

Що це за курс і чому Церква протестує проти такого нововведення, голова Комісії УГКЦ у справах мирян і сім’ї Юрій Підлісний каже: «Cтатеве виховання дитини — прерогатива, перш за все, батьків, родини. Такий курс у школі не матиме ефекту, і єдина його мета — розказувати дітям існування різного роду сексуальних практик, які не узгоджуються з природою людини. Крапка».

Що про все думає Глава УГКЦ і які пропозиції Церкви як щодо пояснювання поняття статевості, так і програм, які торкаються цієї теми?

«Відповідно до соціального вчення Церкви, саме батьки мають ексклюзивне непорушне право на виховання своїх дітей. А школа, Церква, суспільство можуть і повинні допомагати їм у цьому.

Це в радянські часи був період, коли щоб усунути батьків від впливу на свідомість своїх дітей і щоб комуністична партія могла безперешкодно творити нову людину, homo sovieticus’а, у батьків забирали право виховання дітей. Це — неприйнятно! Ось ми говорили про те, що держава не має навіть права евакуйовувати дітей без батьків. Тим більше вона не може претендувати на право через шкільну освіту усувати батьків від статевого виховання своїх дітей.

Друга важлива річ, яку я б хотів тут згадати: коли ми говоримо про статевість, про якісь дуже інтимні елементи людської особистості, виникає запитання: хто має право туди втручатися? Якими руками? З якими намірами? Тому коли мовиться про статеве виховання, це тим більше має бути сферою саме батьків. Так, часом батьки не дають собі ради: сьогодні виховання дітей доволі складний процес, зокрема й статеве. Католицька Церква має програму допомоги батькам для правильного і здорового виховання дітей, зокрема й щодо інформування дітей про певні речі. Адже це виховання є нічим іншим, як простором передавання цінностей, це дуже делікатний процес формування особистості. Очевидно, школа теж може відігравати тут свою роль, але ця роль має бути синхронізованою з унікальною місією родини й батьків.

До речі, тема статевого виховання у школі піднімається не вперше, тож ця петиція — це не якесь «вау, такого ще ніколи не було!». Було, ще з початку 1990-х: і шкільні курси валеології, і інші предмети статевого виховання. Були й відповідні баталії на цю тему з погляду цінностей, Пригадую, якось міністр освіти просто розізлився на нас в одній із тих дискусій щодо змін в освіті: «Ви тільки критикуєте — але щось зробіть, щось запропонуйте!». Я був тоді викладачем морального богослов’я, і разом із нашими викладачами й експертами Катехитичної комісії УГКЦ ми напрацювали програму статевого виховання під назвою «Тіло — храм Святого Духа»: вибудували тематику, методологію, як такого типу теми підіймати, щоб певні речі не піднести на сміх, не збаналізувати дуже важливі делікатні цінності. У цій програмі враховано, якого типу теми і дискусії личить підіймати у форматі шкільної програми, а що — залишати батькам; як робити батьків учасниками цього курсу, бо, на нашу думку, не зважати на батьків у цих питаннях абсолютно неприпустимо.

Отож, це — складний процес. Наша Церква має що сказати на цю тему. Якщо підписанти цієї петиції хочуть ознайомитися з розробленою УГКЦ програмою статевого виховання «Тіло — храм Святого Духа» — запрошуємо до дискусії. Пан Юрій Підлісний довгі роки працював в Інституті родини і подружнього життя УКУ. Сьогодні він очолює об’єднану комісію, яка також займається питаннями сім’ї. Ми маємо багато цікавих напрацювань, які можемо запропонувати суспільству».