Про історичну подію освячення Патріаршого собору УГКЦ у Києві, про те, що таке головний собор загалом і значення цієї святині для Церкви й суспільства, про свої відчуття собору й бачення його майбутнього у спеціальному телемарафоні, присвяченому 10-річчю освячення храму, говорить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Про це пише Департамент інформації УГКЦ.

Про освячення Патріаршого собору УГКЦ у Києві

Головний собор УГКЦ — Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, був освячений 18 серпня 2013 року. Чому цю подію, серед низки інших, пов’язаних із перенесенням осідку Глави УГКЦ до Києва, можна вважати історичною у житті Церкви?

— Ця подія, безперечно, була історичною: освячення Патріаршого собору в Києві ознаменувало завершення багатолітнього процесу повернення осідку Глави нашої Церкви додому, до Києва.

У 2005 році Блаженніший Любомир оголосив про повернення нашого осідку до Києва, але це сталося не в одну мить — це був цілий процес. Бо осідок Глави Церкви — це не тільки адміністративний центр, не лише місце, де мешкає Глава Церкви. Це — храм, у якому він молиться, тому що собор — це передовсім дім Божий, місце молитви. Історично нашим матірним собором у Києві був Святої Софії. Сьогодні він — особливий символом для усіх Церков Володимирового Хрещення, і ми сподіваємося, що колись він стане собором єднання, коли відновиться єдність Церкви, як її унійної частини, так і православної. Тоді, сподіваюся, у нас буде і єдиний патріарх, який матиме осідок у соборі Святої Софії, як про це мріяв патріарх Йосиф Сліпий. До речі, тоді, можливо, відбудеться перенесення тлінних останків патріарха Йосифа саме до собору Святої Софії, як він заповів.

Отож, повернувшись до Києва, блаженніший Любомир, як Глава Церкви, не мав катедрального собору. Тому готуючись до повернення, ми шукали можливості збудувати свій собор, щоби Глава Церкви мав простір для молитви та богослужіння, і де б розміщувався його патріарший трон. Інтронізація [Глави Церкви] відбулася в ще не освяченому соборі Воскресіння Христового 2011 року, а у 2013-му відбулося освячення — цей храм став місцем молитви Глави Церкви, і ця молитва об’єднувала не тільки наших вірних у Києві, в Україні, а й поза її межами. За ці 10 років Патріарший собор став центром єднання в молитві всієї нашої Церкви в різних куточках світу і це відкрило глибинну його сутність.

Що таке Патріарший собор і чим він є для Церкви

Що означає статус Патріаршого собору і чим він відрізняється від, наприклад, катедрального чи архикатедрального, яким є, наприклад, собор Святого Юра у Львові?

— Так у нашій Церкві склалося, що кожен катедральний собор єпископа УГКЦ ми називаємо катедральним. Коли йдеться про осідок митрополита, а в нашій Церкві маємо вже вісім митрополій, говоримо про архикатедральний собор, тому що митрополит об’єднує у своєму осідку різні катедральні собори своєї митрополії: так УГКЦ має архикатедральний собор Святого Юра у Львові, архикатедральні собори в Івано-Франківську, Тернополі та Перемишлі, Філадельфії, Вінніпегу і навіть у Куритибі в Бразилії.

А Патріарший собор у Києві спонтанно отримав таку назву, бо об’єднує довкола себе всіх і на всіх рівнях: цей собор є і катедральним храмом Київського архиєпископа, і катедральним храмом митрополита Києво-Галицького, який об’єднує наші екзархати на теренах Центральної, Південної і Східної України. Але він також об’єднує всі наші церковні структури, тому має даний народом титул патріаршого, і це вказує на роль, яку він відіграє — цей храм має глобальний вимір.

Патріарший собор як парафія, спільнота людей і центр притягання

Церква — це завжди люди, спільнота, об’єднана Христом і навколо Христа. Що таке парафія Патріаршого собору? Чи можна після драматичних подій минулих 10 років говорити про те, що він став центром, який притягує та об’єднує всіх людей доброї волі?

— Якщо говорити про парафію, то це — місцева громада, громада наших вірних, які збираються для щоденного життя у молитві саме в Патріаршому соборі. Можна сказати, що кожна наша парафія в Києві має своє окреме обличчя. А парафія Патріаршого собору особлива, бо здебільшого її формують не так галичани, які проживають у Києві, а кияни, це — рідний храм для киян.

Десять років тому відбувся такий історичний момент, про який сьогодні мало хто згадує, але який, можливо, надав нового обличчя цій громаді й нашому собору. Під час Революції Гідності, коли Янукович і вся його команда вже втекли з Києва, по місту бігали «тітушки» і нападали на місця збору майданівці. У соцмережах ширилася інформація, що вони планують напасти на Патріарший собор.

Розповім ще передісторію: знаємо, що коли під вікнами починається новобудова, місцеві мешканці не завжди позитивно на неї реагують — так було і в нашому випадку. Багато хто з мешканців сусідніх будинків додатково заплатив за право бачити Дніпро зі свого вікна, а тут перед їхніми вікнами постає собор. Наші отці розповідали, як одна жінка нарікала, що собор їй заступає «родіну-мать». Тому наші стосунки зі сусідами були, я би сказав, дуже делікатними.

І ось, коли поширилася інформація, що готується напад, увечері наші отці бачать: до Патріаршого собору йде група людей, озброєних кийками й бітами. Можете уявити, що діялося в їхніх душах. Але вони вийшли, щоби запитати хто ці люди і чого прийшли. А ті відповідають (російською — ред.): «Ми пришли защищать наш храм!». У певний момент, через ту роль, яку тоді відіграв Патріарший собор для Лівобережжя Києва, люди відчули — це їхній храм, тому прийшли його захищати.

Сьогодні бачимо, що наш храм виповнений мешканцями Лівобережки, як називають у Києві цю частину міста. Тому часом, коли наші отці готують проповіді, треба дуже пильнувати, щоб не вживати галицьких слів і діалекту, бо парафія Патріаршого собору — це парафія киян, місцевих людей, які бачать цей храм своїм, ходять до нього і підтримують його. Коли почалася повномасштабна війна, до нього прийшли, щоб рятувати своє життя. Тому парафія Патріаршого собору нині справді собирає — різних людей і за походженням, і за мовою, і за історією власної дороги до храму. І всі вони творять громаду Патріаршого собору в Києві.

Патріарший як центр соціального служіння Церкви

За 10 років у важкі для українського суспільства моменти Патріарший собор не раз ставав тим, чого на той момент потребували люди: «криївкою», центром вакцинації, бомбосховищем, укриттям, центром гуманітарної допомоги, навколо якого гуртувалися волонтери і жертводавці.

— Найперше, храм — це дім Божий, простір молитви, де ми приносимо безкровну жертву за нашу Церкву, за наш український народ у глобальному вимірі його існування. Але Патріарший собор — це також і батьківський дім. Якщо це осідок Глави Церкви — інколи він носить титул «Отця і Глави Церкви», — то кожен, хто сюди приходить, повинен відчувати оте батьківське тепло, бо Глава Церкви має бути іконою любові Бога Отця до своїх людей. І, очевидно, що батьківський дім завжди є останнім прихистком для тих, хто потребує порятунку, допомоги, тепла.

Так, ми дуже вчасно освятили Патріарший собор, можливо, навіть до кінця не усвідомлюючи, наскільки вчасно.

Повернімося на 10 років назад: 2013-й був тривожним. З одного боку. ми відчували, що в Україні починається зачистка всього українського. Відчували, що нам потрібно завершити процес повернення осідку Глави нашої Церкви до Києва і тому потрібно цей собор освячувати. Пригадую дискусії на Синоді між нашими владиками: ми хотіли відсвяткувати 1025-річчя Хрещення Русі-України, тому скликали Синод УГКЦ 2013 року саме в Києві. також ми хотіли, щоб до Києва прибула проща, щоби відкрити для себе саме київську тотожність нашої Церкви: щоби святкувати Хрещення Русі-України, треба повернутися до джерел, торкнутися тої води Дніпрових хвиль. І владики сказали: як же ми робитимемо прощу без освяченого собору? І це було провидінням.

Ми тоді доклали надлюдських зусиль, щоби все-таки це освячення відбулося. До речі, освячення собору не означало закінчення його будівництва. Ми на тоді закінчили тільки ті роботи, які уможливили сам чин освячення. Відповідно до літургійних приписів нашої Церкви, освячення храму — це освячення престолу. А щоби збудувати престіл, треба збудувати долівку. А щоби зробити долівку, під нею треба зробити опалення і весь цей великий простір покрити мармуровою підлогою, відповідно до задуму архітекторів. Отож об’єм робіт був величезним, але, дякувати Богові, ми все зробили. Буквально за кілька днів перед самим освяченням престолу його було змонтовано, а це понад тонну білого мармуру. То були дуже непрості часи, але ми встигли.

Очевидно, від моменту освячення Патріарший собор почав жити своїм життям і не тільки у власне храмовому вимірі. Відразу після того, як ми його освятили й відкрили для молитви, він почав збирати людей із різними потребами — почала формуватися наша громада зі соціальним служінням.

Коли почалася Революція Гідності, люди прийшли до собору, бо потребували місця, де б можна було укритися, сховатися. Тоді в підземеллях ночувало до 800 людей. Були ночі, коли ми мусили підземелля спеціально обігрівати, щоб там можна було перебувати. Ми не могли відкрити підпільної лікарні, як це було в інших частинах Києва, бо там не було належних санітарних умов. Але там люди харчувалися, відпочивали, там була перев’язка. Люди з нашого району приносили харчі, теплий одяг — все, що було потрібно для всіх, хто прибував сюди у великій кількості на Революцію Гідності. І так наш Патріарший собор почав обживатися. Не тільки в літургійному сенсі, а й у сенсі соціального служіння, допомоги людям, відповідно до їхніх потреб.

Щось подібне сталося під час пандемії коронавірусу.

Спонтанно люди сюди прийшли й тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення. Люди знали, що знайдуть прихисток, що їх тут не залишать сам на сам із бідою у тих драматичних обставинах оточення Києва.

Так Патріарший собор набирав неповторного духу: ставав собором, який собирає, собором, який служить. І ми тоді могли сказати на весь світ: «Україна — стоїть! Україна — бореться! Україна — молиться!». Так воно й було: голос Патріаршого собору з Києва, який перебував у тактичному оточенні, був голосом свободи, голосом надії, голосом, який збирав людей, гуртуючи їх довкола нових непростих викликів в умовах великої і жорстокої війни.

Патріарший собор — і Блаженніший Святослав

Як відчуває головний собор Церкви сам Глава УГКЦ? Що для Блаженнішого Святослава є важливим зараз і яким би він хотів бачити Патріарший собор у майбутньому?

— Кожен, хто заходить у наш Патріарший собор, відчуває, що це — величезний простір, наповнений світлом: архітектура будівлі дає можливість для якогось особливого злету людського духу в молитві. На мою долю випав цей особливий період — молитися і намолювати цей собор. За архітектурним задумом він доволі непростий — це модерний храм, і тому, молячись у ньому, намагаєшся співставити цю модерну архітектуру з традиційним візантійським молитовним благочестям. І у тій молитві, в контексті того широкого відкритого простору, наповненого світлом, ми й святкуємо те світло Христового Воскресіння, якому посвячений цей собор.

Молитва, яка намолює цей собор, дає нам розуміння, яким чином далі його довершувати. Це було молитовною матрицею, у якій народилася ідея бачення, як нам будувати іконостас відповідно до тих архітектурних умов. Так народжується і все інше в тому Патріаршому соборі: зустріч зі світлом Воскреслого Христа відкриває нам перспективи для служіння нашої Церкви як у Києві, в Україні, так і в контексті глобальної присутності нашої Церкви у цілому світі.

Цьому нам дуже допомагає наше «Живе телебачення». Тому що ми навчилися не просто розуміти, але й відчувати, що сьогодні сини і доньки нашої Церкви синхронізують биття свого серця із подіями у Патріаршому соборі, на яких можуть бути присутні он-лайн. Молячись тут, ми їх пам’ятаємо, ми їх маємо на увазі, ми до них промовляємо, відчуваємо той живий зв’язок, який нам сьогодні відкриває «Живе телебачення», і таким чином будуємо глобальну єдність нашої Церкви. І тоді Патріарший собор набирає якогось іншого виміру — не тільки як фізичного храму, який має унікальні архітектурні можливості: він виходить за свої фізичні межі і кордони, стає простором єднання нашої Церкви з синами і доньками по цілому світі.

Привітання і побажання Глави УГКЦ

Хочу привітати усіх із цією першою річницею — першим 10-літтям нашого храму, нашого Патріаршого собору. І хочу попросити: моліться з нами!

Хочу закликати кожного сина і кожну доньку нашої Церкви відчувати своїм обов’язком бодай раз у житті здійснити паломництво до Патріаршого собору, особливо, якщо ви мешкаєте поза межами нашої Батьківщини.

Так само хочу попросити вас докластися, щоб наш собор ми могли докінчити. Ми збудували цей собор завдяки отим «цеглинкам», які збиралися по цілому світу. Тому, згідно із задумом Блаженнішого Любомира, цей собор став храмом усіх: кожен відчув себе причетним до його будівництва, а сьогодні є причетним і до життя того собору. Думаю, кожен з вас буде мати ще багато можливостей долучитися до добрих справ, які у ньому будуть робитися.

Тому — давайте будемо разом будувати наш собор. І у вигляді цього храму, але і як єднання нашої Церкви, осердям якого є цей Патріарший храм Воскресіння Христового у Києві.