Як Церква допомагає людям переживати абсурд війни, шукати опори та знаходити сили пережити страшні часи, вистояти і перемогти? Про голос Церкви під час війни та її молитовне і соціальне служіння у розмові-свідченні з польським журналістом Кшиштофом Томасіком, яка стала книгою «Бог не залишив Україну», говорить Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Головне завдання Церкви, коли світ хитається, — нести людям слово надії, слово Боже, каже Глава УГКЦ, як зазначає Оксана Козак для Департаменту інформації УГКЦ.

«На початку березня минулого року, під час облоги росіянами Києва, коли він фактично став фронтовим містом, була в мене зустріч із мером Віталієм Кличком, — пригадує Блаженніший. — Я розпитував, чого потребують люди, які залишилися у Києві, як і чим ми, як Церква, могли б їм допомогти. І він тоді дуже точно cформулював, що повинна робити Церква в таких обставинах, сказавши, що більше ніж хліба чи одягу, люди зараз потребують від Церкви слова надії. Він підтверджував, що так, Церква має в собі слово Боже і повинна його промовляти. Бо людина не завжди може дати надію. Слово надії — це слово Євангелія, Доброї новини. Євангеліє — це сила Божа, яка несе спасіння кожному, хто в неї вірить. Це не якась добра інформація, не таблетка, яка вгамовує біль. Це — сила Божа, яка дає спасіння. Тому навіть люди, які, можливо, не мають християнської формації, підсвідомо очікують від Церкви передовсім слова надії, якого не можуть дати ані політики, ані президенти, ані хтось інший».

Глава УГКЦ говорить про те, що коли руйнується звичне життя, люди шукають якоїсь точки опори, того, що допоможе втриматися і не дасть впасти: «Останнім часом я багато разів цитував Архімеда, який казав: „Дайте мені точку опори — і я переверну Землю“. Буквально на наших очах світ перевернувся догори ногами — все змінилося, і люди шукають якоїсь точки опори. Для нас це — Господь Бог, віра в Нього. Можу сказати з повним переконанням: все може похитнутися і впасти, єдиною непохитною точкою залишається Бог.

Бог сьогодні для українців є тією точкою опори, на яку опираємося і відчуваємо, що маємо якусь впевненість. Багато хто в березні минулого року запитував, чи маємо ще надію? На що розраховуємо? А ми казали і кажемо: маємо надію, бо віримо в Бога. Він є нашою точкою опори та силою. Коли покладаємося на Нього, маємо силу зрушити, «перевернути догори ногами» весь світ — не для того, щоби знищити, а щоби змінити на краще, щоб Україна, яка сьогодні є полем смерті, стала полем життя».

«Голос Церкви, як люблячої матері, яка промовляє до своїх дітей, потрібний людям, щоб допомогти їм через усе це пройти і витримати, — говорить Блаженніший Святослав. — Церква сьогодні має розуміти, що, крім слова Божого, Господь Бог дав їй ліки на людські рани. Господь Бог, Ісус Христос, залишив своїй Церкві сім Святих Таїнств, серед яких є особливі Таїнства зцілення. До них належить Таїнство Покаяння і примирення, і Таїнство Миропомазання, яке зцілює душу й тіло. Ці Таїнства завершуються Таїнством Євхаристії, яке східна традиція називає „ліками від смерті“. Бо лікар може дати різні препарати, але ліків від смерті немає. Зараз, під час війни, Церква повинна відкрити в собі ті найпотаємніші дари, якими володіє, які залишив їй Господь наш Ісус Христос і яких сьогодні так потребує зранена людина».

Під час війни до слова Божого прислухаються і люди, далекі від віри: «Якось під час відвідин шпиталю до мене підійшов військовий зі словами: „Я не є віруючим, не є охрещеним, але завжди слухаю ваші проповіді“. У його обличчі було дуже багато болю. Може, саме тому він і слухає ті проповіді, бо у якийсь спосіб вербалізується те, що йому болить. Він синхронізує свій досвід із тим, про що говорить Церква. Бо якби не чув, що говориться і про нього, то навряд чи слухав би. Тому так важливо сьогодні для Церкви спрямувати силу слова Божого до всіх, хто цього потребує, бо не знаємо, хто нас слухає, хто почує», — наголошує Блаженніший.

У Церкві зранена людина може одержати і психологічну підтримку, своєрідну духовну терапію. Відбувається це за посередництва теплої спільноти, людей, готових прийняти, вислухати, відігріти душу людини, яка пережила горе, насилля, смерть близьких.

«Жертви насилля найперше дуже потребують когось, хто б їх обійняв, зробив щось протилежне до того, що зробив мучитель, — вони потребують якоїсь людини чи спільноти, яка огорнула б їх ніжністю і теплом, — каже Блаженніший. — Часом, коли бачу людей, які пережили насилля, вигнаних зі своїх домівок, осиротілих, вони схожі на змоклих пташенят, які тремтять від холоду і хочуть лише під крильце мами-пташки, яка б їх просто зігріла. Вони потребують відкритих обіймів теплої сердечної спільноти. І ми намагаємося це робити, коли служимо біженцям, які втратили все, пережили жахи воєнного насилля, коли передаємо їх у руки зичливої спільноти, яка може їх обійняти. Очевидно, що таку людину інколи треба дуже довго „відігрівати“. Що глибші її рани, то більше те насилля вразило її, її душу, її гідність, тим більше часу і зусиль на це потрібно. На жаль, той холод є у людині дуже довго. Можливо, потрібні будуть роки. Це сьогодні одне із великих завдань служіння нашого духовенства, наших релігійних спільнот, які справді мають відкриті серця і вуха, готові вислухати зранену людину та допомогти їй звільнитися від внутрішнього болю».