Прослухати інтерв’ю Блаженнішого Святослава для української редакції «VaticanNews» можна тут.

Блаженніший владико, добіг до завершення історичний візит Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій до Апостольської столиці. Як виникла ідея проведення такого візиту та яке значення ця подія має в сьогоднішньому контексті?

Ідея чи радше ініціатива візиту належить винятково Всеукраїнський раді Церков і релігійних організацій. Це ми прийняли таке рішення, щобільше, шукали такої можливості вже багато років. Це лягає в контекст цілого напрямку діяльності Ради Церков, яким є міжнародні відносини. Ми багато разів відвідували Святу Землю, Ізраїль, європейські структури, Канаду, Сполучені Штати, Німеччину, Польщу. І тепер приїхали до Апостольської столиці. У чому зміст такого типу міжнародних контактів? Всеукраїнська рада Церков є дуже важливим голосом громадянського суспільства України. Бо кого ми представляємо? Ми не представляємо державу чи офіційну державну дипломатію. У кожній країні є свій посол, і при Ватикані він є. Ми не представляємо політичні сили України. Ми представляємо наших вірних. Тобто, ми є голосом наших прихожан, у серце яких вслуховуємося щодня, і тоді стаємо голосом простого народу, віруючих людей, який хочемо донести до могутніх світу цього. А в цьому випадку ми хотіли, щоб отой голос серця, болю і надії українського народу могли разом донести до Святішого Отця, тому що знаємо, наскільки його голос сьогодні важливий для України та світу. Бо коли Папа говорить про Україну, то він говорить і до України, але також говорить і до сердець усіх людей доброї волі у всьому світі. І тому ми хотіли, щоби він справді взяв у своє серце той голос, який ми хотіли йому донести.

Вчора [25 січня] відбулася ця зворушлива зустріч, яка стала кульмінацією візиту: зустріч зі Святішим Отцем, коли була нагода поділитися з ним своїми переживаннями і почути його слова заохочення. Якими були основні моменти з боку українських Церков, що вони хотіли донести єпископові Риму і що почерпнули від спілкування з ним?

Мої враження такі, що це був момент взаємної вдячності. Тобто, з одного боку, Папа нам дякував за те, що ми такі є. Він дивувався, що подібна рада чи подібний орган співпраці між різними Церквами і релігіями взагалі існує в Україні. Ба більше, побачив у наших очах глибоке світло надії. Він дуже дякував за те, що ми направду діємо разом, як брати. Він це висловив через гарну метафору про маму-Україну, що коли настає необхідність, то немає більше України християнської, мусульманської, юдейської, а всі ми діти тієї мами, України, котрі об’єднуються в ім’я її добра. А з іншого боку, це був голос вдячності Папі від Всеукраїнської ради Церков і предстоятелів, очільників різних Церков і релігійних спільнот.

Це була вдячність за те, що Папа є серцем світової солідарності з Україною, зокрема в гуманітарній сфері. Ми подякували і за те, що Святіший Отець дуже активно діє для того, щоби звільняти наших заручників, полонених. Я представив йому папку з історіями 41 медика, військових і цивільних, із проханням про їхнє звільнення. Він пообіцяв, що вручить її послу росії, і в такий спосіб зробить усе можливе, аби врятувати тих людей.

Ми також дещо попросили в Папи — проголосити 24 лютого, коли мине перша річниця цієї повномасштабної війни, Днем молитви і посту за справедливий мир в Україні. І Святіший Отець дуже серйозно до цього поставився, розповів, що планується низка різних заходів на цей день. Навіть має бути молитва в Ассізі. Він не знає, як буде її особисто переживати, але сказав, що це буде теж дуже серйозний момент молитви за мир в Україні та багато інших подій, зокрема з показом фільму про війну в нашій країні. Наше прохання він сприйняв дуже серйозно.

Особливим моментом була й участь українських Церков у молитві в базиліці Святого Павла за єдність християн. Яке значення має така молитва, яка, зокрема, цього року відбувалася під гаслом шукання справедливості та чинення добра?

Як я відчув по обличчях і враженнях членів нашої делегації, вони були дуже зворушені такою молитвою, бо побачили багато своїх співбратів з інших країн: і православних, і протестантів різних деномінацій, які були присутні й молилися разом. Тобто ми себе відчули в дуже, я би сказав, справжній, теплій родині. І це був день, коли Латинська Церква святкує навернення апостола Павла, і ми прийшли до його гробу. Ми всі розуміємо, що коли молимося за єдність між християнами, то повинні перше пережити власне навернення. І ось, коли ми навернемося усім своїм серцем до Господа Бога, який є один і той самий для всіх, як казав отець Омелян Ковч, тоді ця молитва за єдність матиме практичні наслідки, спільно робитимемо добро, про що якраз ішлося у проповіді Папи Франциска.

Коли говоримо про добро, то на думку спадає, що вінцем цього візиту після зустрічей, скажемо так із високими на землі, з високопосадовцями Римської курії, з Главою Церкви, цей візит завершився відвідуванням тих, які є великими в Бога, тобто дітей. Якою є роль солідарності Святого Престолу щодо українських дітей, зранених війною?

Це стало пастирським аспектом візиту Всеукраїнської ради Церков до Ватикану. Справді, ми хотіли відвідати цих своїх дітей, — дітей, які тут лікуються. Я бачив зворушення матерів, бачив, як лікарі пережили візит міжконфесійної делегації з України. Це була нагода побачити страждання невинних дітей, пов’язане із війною, і разом подумати над цим. І в мене зродилася думка: світ, який змушує дітей терпіти, не має майбутнього. Ми мусимо справді вистояти в тій борні. Мусимо молитися за перемогу України, аби діти більше не страждали, щоб разом збудувати для них трошки кращий світ, ніж ми його застали, світ, де буде менше страждання, зокрема для невинних. І я думаю, що це спілкування було камінчиком такої побудови кращого світу.

Справді, дуже багато різних медичних закладів існує у світі, але цей «Bambino Gesù» («Дитятко Ісус») особливий, бо це не лише лікарня з найвищими стандартами педіатрії й опіки, але лікарня з материнським обличчям Церкви, і це її відрізняє. Ці лікарі не тільки лікують, виконуючи свій професійний обов’язок, вони ще й люблять тих дітей. Пані очільниця цього шпиталю сказала: «Ви нам не дякуйте, тому що ми це робимо за велінням нашого серця, бо ми їх не тільки лікуємо, ми ж їх і любимо».