Цей епізод «Історій з історії УГКЦ» — не стільки про життя священномученика Греко-Католицької Церкви XVIII століття Йосафата Кунцевича, скільки про ту частину його спадку, яку він передав через віки своїй Церкві. Спадку, який є частиною не лише історії УГКЦ, а й її актуального соціального вчення, складовою практики побудови суспільних відносин на основі християнської моралі у складних історичних умовах, коли вже після прийняття Берестейської унії 1596 року на східних землях Речі Посполитої відбувалося політичне протистояння на релігійному ґрунті між греко-католиками та православними.

Як зазначає Департамент інформації УГКЦ, про цю працю священномученика Йосафата Кунцевича та її значення для сучасної Церкви розповідає науковий співробітник Історії Церкви УКУ Володимир Мороз.

Духовна спадщина Церкви

Упродовж 2023 року УГКЦ відзначала рік священномученика Йосафата Кунцевича у 400-ліття його трагічної загибелі у Вітебську.

Життєпис цього уродженця міста Володимира у сучасній Волинській області України — ченця василіянина і Полоцького архиєпископа Унійної (Греко-Католицької Церкви) — відомий людям, які цікавляться історією. Хоча й тут є чимало міфів, закладених ще російською православною, ворожою до всього українського, історіографією XІХ століття. Характерною рисою цих міфів є зумисна відсутність конкретики, бажання емоційно впливати на аудиторію через використання розмаїтих штампів, замовчування, напівправда і перекручування фактів для створення вигідної для себе картини.

Про життя, смерть і беатифікацію Йосафата Кунцевича можна почитати у посиланнях, які подано нижче. А наразі розглянемо одну з важливих праць Йосафата Кунцевича, спрямовану на формування суспільства з християнськими стосунками і живою християнською вірою у складному XVII столітті.

«Наука, яко вірити маєт каждий»

Важливо пригадати, що священномученик Йосафат був інтелектуалом, автором низки текстів — зокрема, й Катехизму. Знаково, що брався за перо, спонуканий душпастирським запалом. І це природно, бо і як простий ще монах, і як архиєрей у Полоцьку, постійно контактував із загалом вірних і добре знав їх.

«Не втрачай надії — я сам буду молитись за тебе, сам буду покутувати за те, що ти так вперто грішиш», — так говорив Йосафат людям, які каялися, а потім бралися за старе. Так він закликав не розчаровуватися. І тут згадаймо приказку, що святі — це не ті, які не падали взагалі, а ті, які знову вставали і йшли далі.

Зберігся текст Катехизму, який священномученик написав між 1618 і 1623 роками. Заголовок його — довгий, починається словами «Наука, яко вірити маєт каждий».

Розвиток соціального вчення Церкви

Як встановили дослідники, Катехизм Йосафата Кунцевича створений на основі Катехизму польського єзуїта отця Якоба Ледесми. Але, звісно, зміст його представляє інкультуроване до реалій Київської Унійної (тобто Греко-Католицької) митрополії соціальне вчення Церкви, базоване ще на спадщині часів Київської Руси.

Структура цього катехизму виглядає наступним чином:

1. Про віру

2. Про Господню молитву «Отче наш»

3. Про Десять Заповідей Божих

4. Про сім Тайн Церкви.

Загалом у Йосафатовому Катехизмі знаходимо цілу низку місць, в яких йдеться про соціальні виміри життя християн, про їх співжиття у суспільстві.

Про Господню молитву

Передусім варто наголосити на тому, що Йосафат розглядає і пояснює у цьому ключі вже Господню молитву. От, наприклад:

«Питання: чому ми кажемо „Отче наш“, а не „Отче мій“?

Відповідь: тому що Він є Отцем для всіх людей, а ми поміж собою є братами, синами одного доброго Батька».

Як бачимо, Йосафат звертає увагу на спільнотну природу людини і на те, що всі люди рівною мірою — діти Божі.

Йдемо далі і бачимо, як щодо семи речей, які ми просимо у Господа в молитві «Отче наш», у випадку п’ятого прохання священномученик акцентує на потребі бути взаємно милосердними з ближніми:

«Питання: а в п’ятому проханні — про що просимо?

Відповідь: щоби нам простив гріхи і провини наші — так, як ми прощаємо нашим ближнім. Бо Господь Бог буде з нами так обходитись, як ми обходимося з нашими ближніми».

Про батьків, пошану і взаємну повагу

Полоцький архиєпископ Йосафат жив у ще феодальному суспільстві, для якого був характерним чіткий поділ людей на стани. Але й тут він вказує на те, що всіх людей єднає. А єднає наявність не лише прав, а й обов’язків.

От, приміром, щодо четвертої заповіді біблійного декалогу — про шанування батьків, в Катехизмі читаємо:

«Питання: які є роди батьків?

Відповідь: є їх чотири роди. Найперше — батьки природні, які нас народили, так само і діди, і так далі. Відтак — духовні отці, якими є священники, духовні настоятелі і вчителі. По-третє, — ті, що панують над нами, управителі і світські урядники. По-четверте, — старші люди з причини їхньої старості. Їх усіх повинні ми шанувати: кожного з них — відповідно до його стану».

Можна подумати, що тут Йосафат, так структуровано виклавши думку, йде за якимось західним — єзуїтським, можливо — взірцем соціального вчення Церкви. І, прийнявши цю тезу, ми помилилися б. Річ у тому, що вже, зокрема, у поученні єпископа Луки Жидяти ХІ століття — першого єрарха Київської митрополії за часів Ярослава Мудрого, бачимо цю ж конструкцію: шанувати перше — старших людей; друге — своїх батьків; третє — князя; четверте — духовенство.

Усіх без винятку людей автор Катехизму — Йосафат Кунцевич, закликає до взаємоповаги і турботи, прагнучи будувати відповідне суспільство. Зрозуміло, що Йосафат схиляє слуг шанувати своїх керівників, але й керівників спонукає шанувати своїх робітників.

Читаємо у Катехизмі таке питання:

«А як пани мають ставитися до своїх слуг?

Відповідь: так, як батьки до синів, як до братів у Христі».

Про найбільші гріхи

Цікавим і важливим є також тлумачення священномучеником Йосафатом п’ятої заповіді — «Не вбий». Її, згідно з Катехизмом, виконуємо, не роблячи нічого злого своєму ближньому. Тобто «Не вбий» — це не тільки щодо прямого вбивства.

У зв’язку з цим звернімо увагу на вміщений у Катехизмі перелік гріхів, які «волають до неба про помсту»:

«Таких гріхів є чотири: перший — умисне вбивство людини, другий — содомський гріх, третій — гноблення вбогих, вдів і сиріт, четвертий — затримання належної платні робітникам».

Згадаймо, як уже за часів незалежної України у 2000 році Синод єпископів УГКЦ змушений був видати спеціальне звернення — «Християни і невиплата зарплатні». У цьому документі також нагадувалося владі про очевидні, начебто, речі, як це робив і Йосафат у XVII столітті.

Тяглість традиції соціального вчення Церкви

Зрештою, працю з донесення певних істин Церкві доводиться виконувати постійно, кожному поколінню заново. І тут важливо, що Церква має на що опиратися. Так, як Йосафат опирався на традицію Київської Церкви ще княжих часів, будучи відкритим до скарбів всієї Вселенської Католицької Церкви, так сучасна Українська Греко-Католицька Церква користає зі спадщини Йосафата.

Важливо знати, що традиція соціального вчення Церкви, етапом якої була поява Катехизму священномученика Йосафата Кунцевича, перервана не була. По його смерті цю працю продовжили наступні єпископи, а у XVIII столітті вона розквітла багатою програмою видання катехитичної літератури у Почаївському василіянському монастирі Успіння Пресвятої Богородиці.

Ось як характеризує її польська дослідниця — професорка Варшавського університету Йоанна Гетка:

«Пропонований у цих виданнях наказ дотримуватися Закону відрізняється від трактування міжлюдських зв’язків у православній теології, які робили ставку на зміцнення абсолютної влади — зокрема, через підпорядкування особи державі та її владі. Передаючи конкретну виховну модель, ці тексти, що їх потім поширювали унійні духівники серед вірних, створювали, певною мірою, також пізніші суспільні відносини і вплинули на формування громадянського суспільства на руських землях колишньої Речі Посполитої».

Історичні джерела містять ще багато цікавого з історії УГКЦ. Головне — прагнути ці скарби пізнавати.

Відео програми: