«Випадкова» дорога в монастир: як Господь відкрив Василію Величковському його покликання
У 2025 році виповнюється столітній ювілей священничого рукоположення блаженного священномученика УГКЦ Василія Величковського. Однак мало хто знає, що майбутній Єпископ катакомбної Церкви не планував бути монахом, а священником він став лише за спеціальним дозволом із Рима.
Про формування свого покликання блаженний Василій розповів в автобіографії, яку опублікувало видавництво «Голос Спасителя» в Канаді. Спогади священномученика також увійшли до книги «Моя надія — Ісус і Марія! Життя блаженного священномученика Єпископа Василя-Всеволода Величковського (01.06.1903–30.06.1973)», яку уклав о. Ігор Цар у 2013 році у Львові. Про це розповідає Марія Цьомик для релігійного інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова», пише Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Для того, щоб краще зрозуміти покликання та особистість священномученика Василія, варто дізнатися про його предків та оточення в якому формувалися батьки блаженного і сам майбутній ісповідник віри.
«Рід мій по батькові священичий вже понад триста років»
Василь-Всеволод Величковський народився у священничій родині — і то родині незвичайній. Відомості про походження він черпав із розповідей батька, о. Володимира Величковського; за його словами рід походив зі села Величків на Сході України, а їхній предок був козацьким отаманом. Після зруйнування Запорізької Січі один із братів отамана перейшов у Галичину; його син став священником і поклав початок священничому родові з Горохолини біля Івано-Франківська.
Сам Владика Василій у своїй біографії задує про інших видатних Величковських — зокрема, священника Івана Величковського — видатного письменника і теоретика літератури епохи бароко, та його внука, великого православного святого старця Паїсія Величковського.
Дід блаженного священномученика Василія, о. Юліан Величковський, навчався у Львівській духовній семінарії разом із Маркіяном Шашкевичем. Саме вони разом із Миколою Устияновичем 14 жовтня 1836 влаштували безпрецедентну акцію, виголосивши одночасно проповідь українською мовою у трьох львівських храмах. Юліан Величковський проповідував у Волоській церкві, тобто в храмі Успіння Пресвятої Богородиці на вулиці Руській. Пізніше він був парохом у с. Дитятин на Франківщині, проте помер у молодому віці. Незадовго відійшла до вічності і його дружина, а син Володимир залишився на вихованні в дальшої родини. Закінчивши гімназію, навчався на юридичному факультеті, доки на канікулах не влаштувався учителем для дітей у родину священника. Ця подія стала ланкою, що не дозволила розірватися ланцюжку священства Величковських: на правничі студії Володимир вже не повернувся, бо після канікул вступив на богословський факультет духовної семінарії.
Успадковане покликання
Священником, в родині якого вчителював Володимир Величковський, виявився знаний на той час о. Миколай Теодорович. Особистий вплив та побожна атмосфера його дому на молодого студента були такі великі, що спонукали хлопця самому зрештою ступити на шлях священства. Врешті дім о. Теодоровича став для Володимира рідним, а з донькою отця Миколая, Анною, він одружився.
«Порядок в домі того світського священника і пароха був подібний до монастирського. Ранкове вставання завжди в тій самій годині — о п’ятій. Молитва і розважання голови родини, потім Служба Божа і ціла рідня, старі, молоді і діти разом з парохіянами в довгих рядах до Святого Причастя. Після відчитання часослова, коли вже не було інших душпастрських послуг, був сніданок і кожної вільної хвилини о. Миколай Теодорович читав духовні книги, журнали і писав проповіді», — згадує Владика Василій Величковський. Отець Теодорович був знаний як великий проповідник; частину його проповідей свого часу опублікував Єпископ Григорій Хомишин. Сім’я виховала семеро дітей, двоє з яких стали монахами-василіянами, двоє — одруженими священниками, дві доньки — монахинями-василіянками (зокрема Слуга Божа Моніка Полянська), а найстарша донька, Анна, — матір’ю майбутнього Єпископа священномученика (вона, зрештою, теж пішла в монастир після смерті свого чоловіка, і так само перед тим вчинила її матір).
Такий великий скарб богопосвячених покликань не міг не відобразитися на житті Василя, тим більше, що сам о. Володимир Величковський, за його спогадами, вирізнявся постійною пильною молитвою, Адорацією, плідним душпастирюванням (він служив при Івано-Франківській катедрі та був парохом в селах Шупарці та Яблонові на Тернопільщині), а також писав вірші. З його парафії згодом вийшло близько двох десятків монахів, монахинь і священників. Сім’я щоденно брала участь в Літургії. Мати опікувалася бідними й сиротами. Попри те, що перших років свого життя Владика Василій достеменно не пам’ятає, ця атмосфера люблячої побожності залишилася із ним назавжди, безсумнівно вплинувши на подальший життєвий вибір.
Перші кроки до священства
В автобіографії священномученик Василій зазначає, що не пам’ятає дня свого Першого Причастя — зате згадує, що приймав Євхаристію щоденно. Кілька особливих спогадів окреслюють його майбутнє. Один з них — реколекції монаха-василіянина у Пробіжній, що відбулися, коли йому близько семи років: тоді отець на прохання матері посвятив хлопчика Матері Божій. «Від семи літ я публічно посвячений і належу до Божої Матінки, вона прийняла цю посвяту та публічно це зазначила, коли привела мене пізніше до монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя, де вона найбільша Покровителька», — пише він. Пізніше хлопець навчався в Бучачі у василіянському інституті святого Йосафата. Навчання переривалося; гімназіяльне чергувалося із домашнім через воєнні дії Першої світової війни. У цей час Василь долучився до лав Січових Стрільців. Брав участь у боях і побував у полоні, але щасливо повернувся додому.
У 1920 році продовжив навчання в гімназії в Івано-Франківську, і це був час особистого випробування: «Той рік — 1920, був роком великих зусиль в науці днями і ночами. Мої товариші були трохи легкої поведінки і коли б не той навал праці над книжкою і брак часу, хто зна, чи я не піддався б недобрим впливам. Тим більше, що тоді я в духовному житті був охолов, бо рідко приступав до Святих Тайн. Тільки щоденна молитва тримала мене. На жодних забавах, танцях, в кіно, моя нога не була». Навчання Василь завершив, проте на останньому іспиті — так званій «матурі», одержанні атестата зрілості — провалився на простому питанні про рік народження Тараса Шевченка. «Великий встид для моєї гордої натури», — відважно пише він. «„Добре, що Ти упокорив мене, Господи!“ Тільки з своєї любови Бог дав мені цю благодать упокорення, бо я не втратив рік і таки у свій час поїхав до Львова. Поступив до Духовної Семінарії і на перший рік Богословського інституту, що за кілька років перетворився в Богословську Академію». Цікаво, що за приналежністю до Івано-Франківської Єпархії Василь мав би вступити у місцеву семінарію — але відмовився через заведений у ній примусовий целібат, з яким він не погоджувався. Питання майбутнього вибору все ще було не вирішене.
Марафон до святості
Навчання у семінарії повернуло молодого студента у русло спокійної духовності через постійну участь у Таїнствах та молитву. Проте, навіть відчуваючи себе на своєму місці, Василь не уникнув особистих випробувань. Проявлялися вони, зокрема, у недоброму впливі старших студентів, через який він нерідко порушував правила, а ще курив — про цю звичку, набуту у війську, згадує неодноразово. «Дух світу, що призводить до затемнення розуму та засліплення, до перемоги життєвої гордости, нападав на мене і мав вплив на мене, сильно боровся з моєю душею в перші роки семінарського духовного життя», — пише священномученик у автобіографії. «Але мимо моєї легкодухости та схильности до злого Божа благодать, без моєї заслуги, не була в мені марною і берегла мене від злих близьких нагод, а коли часом і були такі, від злих великих упадків».
Бували також випадки недбальства у навчанні, зокрема проблеми з латинською мовою. Найяскравіший спогад — іспит з догматики, який Василь провалив у професора Йосифа Сліпого. «Врятував» його Митрополит Андрей, що був присутній на іспиті; він поставив три додаткові питання, які схвально прокоментував відгуком «добре». «Не пам’ятаю тепер тих питань і відповідей, тільки я переконаний, що професор мав рацію, бо я не вивчив належно предмету, як легкодух і недбалюх», — пише Величковський. «Митрополит у цьому випадку поступив м’яко, по-батьківськи, закривши очі на справедливість. Тут я ще один раз отримав доказ, що Митрополит Андрей мене любив. Очевидно любив і професора, але ніжне серце схилилось до слабшого, нужденнішого».
Зрештою, зовнішні впливи поступово перемагалися внутрішнім духовним пошуком. Сприяла цьому й домашня атмосфера священничої сім’ї. Це також був час роздумів над подружнім станом. І хоч навіть при виборі семінарії Василь Величковський обрав ту, де «безженний» стан не був обов’язковим, це був швидше тимчасовий порив. Досліджуючи ж власне покликання, він врешті прийняв рішення стати неодруженим священником. «Ще в дитячих невинних літах побожна мама прищеплювала в моєму серці любов до добра, краси, невинности. Хоч не зовсім свідомий про що молюся, я навчений мамою, молився про ласку, щоб я був монахом…». Остаточно це рішення сформувалося після реколекцій на третьому курсі; батьки сприйняли його з радістю, а товариші в семінарії з осторогою — мовляв, ти подаси приклад, за яким і нас змушуватимуть прийняти целібат. Але голос покликання був сильнішим за все. «Хоч я був веселий, живий і трохи легковажний, як перед тим, але у своєму рішенні непохитний, бо основа його непохитна і люблена — сам Бог!», — згадує Василій Величковський.
Наступним викликом став вік хлопця. Він був занадто молодим, щоб стати священником, але дуже нетерплячим у своєму бажанні. «Зразу після реколекцій я пішов до Митрополита Андрея, щоб виявити своє рішення і просити про дияконське свячення. Митрополит усміхнувся і сказав: „Добре, добре, але ще подумайте“. Не було що говорити більше. За тиждень я знову прийшов з такою ж просьбою, але одержав ту саму відповідь… і ще треба було думати. За третім разом Митрополит по-батьківськи притиснув мою голову до грудей і сказав: «Добре, добре, прийдіть в неділю „“.
У своїй автобіографії Владика Василій не раз згадує про те, що увесь шлях його навчання і формування покликання був трохи «ненормальним» — і через виклики воєнних років, і через особливі співпадіння, які часом кардинально змінювали рішення. Шлях священства був також незвичайним, але врешті з легкої батьківської руки Митрополита Андрея Василь таки ступив на нього. І це був усе ще тільки початок — попереду в марафоні до святості з’явилися нові виклики.
Серед спогадів блаженного збереглися слова із листа батьків, яким вони привітали бажання сина до неодруженого священства: повнота посвяти Богові — це монаший стан.
«Випадкова» дорога в монастир
«Одного разу, літом 1924 року, мене відвідала моя тета ігуменя Моніка. Трохи поговорила і спитала, чи я не міг би відпровадити її до Збоїськ у монастир отців редемптористів, бо має духовну справу до о. Йосифа Схрейверса. Це було після обіду у вільний від навчання час, я з дозволу віце-ректора пішов з тетою до Збоїськ. Ми прийшли до монастиря, тета задзвонила, ввійшла до розмовниці, де зараз мав надійти о. Йосиф Схрейверс, а я залишився в парку, що оточував монастир і закурив собі. За деякий час тета вийшла на поріг і закликала мене до середини. Я ввійшов і привітався з сивим ласкавим усміхненим о. Йосифом, якого перед тим не знав, а він наче старий приятель заговорив: „Добре, добре, я вас приймаю до нашого монастиря. Ви поїдьте трохи додому на канікули, а першого серпня приїдьте до Голоска на новіціят. В келії можете собі курити, але щодня на один папірос менше, бо в нас не курять“.
Реакцію Василія на ці, м’яко кажучи несподівані слова, найкраще описує він сам:
«То була відповідь без мого питання, без моєї просьби. Я мав право, кажучи по-людськи, обуритися, чи хоч сказати, що я ж сам не просив, ані не просив тету посередничати. Однак я нічого не сказав, тільки попрощався і вийшов з тетою, з якою теж ні слова не говорив про цю справу. На душі було так легко, так радісно, повнота ласки, як нагла повінь залила душу. Не було на устах слів ні в мене, ні в тети, бо стара монахиня і я, що став на порозі монастиря, ми розуміли вагу і велич події не земської, не людської, а небесної і Божої — ласки монашого покликання».
Прийнявши рішення щодо монастиря сам Василь, звернувся до Митрополита Андрея по дозвіл вступити до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя. Цікаво, що Архієрей хотів залишити Величковського при Святоюрській катедрі, проте після розмови з о. Йосифом Схрейверсом дозволив йому перервати навчання, щоб він зміг пройти новіціят. Здобуваючи знання з теології Василь навчався на юридичному факультеті таємного Українського Університету у Львові, але залишив і ці студії, щоби повністю присвятити себе монашому покликанню.
Після канікул Василь Величковський вступає на новіціят; а по його завершенні складає перші тимчасові обіти. По новіціяті два роки вчителював у ювенаті-гімназії редемтористів на Збоїськах на околицях Львова, де разом із ним викладав ще один майбутній священномученик — о. д-р Миколай Чарнецький.
«Я завжди був щасливий, повний радости за своє монаше покликання, і сильно надіюся, що не буде хвилини, аж до смерти, в якій я чув би будь-який сумнів-жаль чи невдоволення за це, що я повірив словам мого Спасителя і пішов за Його голосом, Його слідами! Що ж більше можу сказати про монаше життя?»
Служитель Жертовника
У 1925 році Василь Величковський завершив свою богословську освіту — та на шляху до священничого стану стає ще одна перешкода: вік. Згідно церковного канонічного права, він занадто молодий для свячень. Юнак підходить до цієї проблеми із притаманною йому рішучістю, тому пише подання до Апостольської Столиці з проханням про диспензу, тобто просить дозволу на передчасне рукоположення. І отримує його.
9 жовтня 1925 року, на свято переставлення святого Йоана Богослова, в церкві монастиря редемптористів на Збоїськах Василій Величковський отримує Тайну священства з рук Владики Йосифа Боцяна, Єпископа Луцького і Острозького. Новопоставленому отцю — 22 роки.
«Тепер вже нічого немає, чого бажало б моє серце, бо все маю і все можу в Ісусі, якого в руках держу, на жертву приношу, народові даю. Христос моя сила, Бог і Господь! Серце повне радости, хоч воно таке мале і нужденне».
На свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, о. Василь служить (приміційну) Літургію в рідному селі. Пізніше їде на реколекції до Зарваниці, де знову намагається глибше осмислити своє монаше покликання; роздумує про те, що йому близький духом Студійський устав, а Василіянський чин дорогий, адже в ньому перебуває семеро рідних, та й сам він виховувався у василіянській гімназії в Бучачі. Однак саме в Згромадженні Найсвятішого Ізбавителя Величковський бачить суть (харизму) свого монашого служіння, якого прагне його серце — проповідництво і місії.
«Тому я монах ЧНІ, бо така Божа воля, так Спаситель мене покликав, там моє місце на якому маю сповнити дане Богом післанництво, і там, з Ісусом, бути жертвою за Церкву і народ».
Сам блаженний пригадує, що раніше, ще в часі навчання в семінарії, мав думки про вищі студії в Римі, але можливість стати місіонером-редемптористом переважила все: «так Бог хотів, щоб мої вищі студії мали бути в хресті Ізбавителя і мій докторат мав бути з предмету покори-смиренности Ісусового Серця».
Цей «навчальний предмет» молодий священник засвоює поступово, проте пильно. Згадуючи роки викладання в ювенаті, владика Василій зауважує, що занедбував свої обов’язки, бо, все більше схиляючись до проповідництва, замало готувався до лекцій. «Я позичив зошити з місійними проповідями від старших місіонерів і, коли сам не мав часу, давав учням переписувати. Бачачи мій нахил до проповідей, майже всі отці просили мене взяти їхню чергову проповідь, на що я дуже радо годився. Це вирішило, що моя учительська праця скоро закінчилася і я став місіонером».
Якось під час місій у Дитятині, колишній парафії його діда — о. Юліана Величковського, ієромонах Василій відвідав старий сільський цвинтар. Серед поруйнованих та зарослих травою могил зберігся один кам’яний хрест із викарбуваним на ньому написом «На хресті моя любов, під хрестом моя надія — Ісус і Марія». Ці слова закарбувалися в пам’яті та серці блаженного Владики на ціле життя. І саме вони чи не найкраще окреслять його майже півстолітній шлях священства, увінчаного ревним служінням та мученицьким вінцем.
Більше про сповідницький шлях владики можна дізнатись відвідавши його квартиру-музей у центрі Львова.
Головне фото: прибуття владики Василія у Вінніпег, 1972 рік. Фото з мережі
Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ