Будівля постала у 1842-1843 роках як приватна оселя відомого польського адвоката Адальберта Пшибиловського. На той час Липова лише починала забудовуватись, і будинок стояв окремо з великим внутрішнім подвір’ям. У 1870-х роках вдова адвоката — Сюзанна Пшибиловська — здійснила добудову допоміжних приміщень у дворі, які дістали назву «офіцини».

Знаковим став 1884 рік, коли будівлю було викуплено державою для потреб майбутньої єпископської резиденції новоствореної Станиславівської греко-католицької Єпархії. Архівні документи з Центрального державного історичного архіву України у Львові вказують на фінансові механізми цієї операції. У листі міністра віросповідань та освіти Австро-Угорської імперії до Галицького намісника Філліпа Залевського зазначено:

«З огляду на виділення 35.000 ґульденів (злр. – редакція) на придбання та 4.300 ґульденів (злр. – редакція) на адаптацію будинку п. Пшибиловської за адресою 215 2/4 на Лінденгассе у Станиславові під єпископську резиденцію, звертаюся до Вас, Ваша Екцеленціє, із проханням негайно упорядкувати до кінця договір купівлі-продажу, щодо даного для релігійної мети придбаного будинку, (…) щоб можна було б приступити до відновлення будинку в рамках узгоджених максимальних витрат – 4.300 ґульденів (злр. – редакція)» [ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 50, спр. 163, арк. 8–9].

Окрім цього, іншим листом Міністерство віросповідань і освіти встановило чіткі фінансові обмеження на супровідні витрати:

«…кошти на виготовлення договору купівлі-продажу та супровідних документів не можуть перевищувати 1.600 ґульденів (злр. – редакція). У зв’язку з попередньо наданою дотацією з релігійного фонду в розмірі 19.000 ґульденів (злр. – редакція) на перебудову і ремонт храму Воскресіння Христового, в майбутній катедральний собор єпархії, не може бути жодного перевищення бюджету» [ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 50, спр. 163, арк. 10].

Фінансова і моральна дилема та літературна рецепція

Дискусії довкола доцільності фінансування створення Станиславівської Єпархії та її інфраструктури знайшли відображення і в українській художньо-публіцистичній літературі. Зокрема, Роман Горак у своєму романі-есе «Задля празника» полемізує з цього приводу, проводячи емоційно навантажене порівняння:

«Тепер трохи арифметики: для того, щоб не померли люди з перемиської округи, треба було запомоги в 41 тисячу злотих. На Пелеша та все інше було потрачено 57 тисяч злотих…» [Горак, 1989, с. 156].

Ця фраза яскраво демонструє конфлікт між соціальними потребами населення і пріоритетами релігійної адміністрації. Однак, справедливо зазначити, що ресурси релігійного фонду не могли бути використані для вирішення світських проблем, а були чітко призначені для церковних потреб.

У романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія» також згадується будівля єпископської резиденції. Дія відбувається 19 червня 1900 року на вулиці Липовій, де під номером 16, за словами оповідачки, розташована резиденція Владики Андрея Шептицького, тоді ще Єпарха Станиславівського. Авторка згадує, що у 80-х роках XIX ст. будинок перебував у дуже занедбаному стані, оскільки вдова адвоката Пшибиловського не утримувала його у належному стані. Саме тому у багатьох викликало подив, що граф Потоцький придбав цю споруду і передав її Церкві. Попри скепсис щодо можливості її відновлення коштом вірян, будівля таки була реставрована і до прибуття Єпископа Шептицького там мешкали по черзі обидва владики Юліани. Героїня уявляє, як у той момент, коли вона проїжджає під липами на велосипеді, Владика Андрей зранку ласує бісквітом і спостерігає за нею з вікна свого кабінету [Андрухович, 2019, с. 64]. Водночас слід зауважити, що цей опис має риси художнього домислу. Зокрема, малоймовірно, що якщо вдова Пшибиловського занедбала дім до руйнації — навряд чи таку будівлю придбали б для резиденції Єпископа. Крім того, на момент згадуваних подій намісником краю був не Потоцький, а Філіп Залеський.

Архітектура резиденції: урочистість і стриманість

Архітектурна цінність будівлі полягає у поєднанні функціональної строгості з естетикою пізнього класицизму. Двоповерхова прямокутна споруда з параметрами 34.8×17.7 м вирізняється симетричністю композиції фасаду, дев’ятьма вікнами і арковим входом, що створює образ виваженої монументальності.

Після передачі будинку Церкві його внутрішній простір було функціонально перерозподілено. За архівними матеріалами 1930-х рр., садиба складалася з двоповерхової прямокутної кам’яниці з невеликими ризалітами (34,8 х 17,7 м) й розташованої позаду неї господарської споруди майже Т-подібної форми, де було житло для прислуги, возівня, стайня, комора, пральня.

В головному будинку на першому поверсі розміщувались реєстратура, консисторія, метрикальний архів і сторож, на другому поверсі — помешкання Єпископа та каплиця (в лівому дальному куті).

На початку XX століття каплиця була розписана у стилі українського бароко художником А. Добрянським. На жаль, ці мистецькі твори не збереглися — вони були знищені в радянський період, коли будівлю передали під штаб 38-ї армії, а також управління НКВД та КГБ.

Єпископи-резиденти: провідники епох

У цьому будинку мешкали п’ятеро визначних ієрархів, які формували духовну історію краю:

Юліан Пелеш (1885–1891) — перший Єпископ Єпархії, жертовний душпастир, висококласний науковець та амбітний Владика – усе це вдало поєднав у своїй особі Ю. Пелеш, який пробув на єпископському осідку в провінційному Станиславові тільки шість років, очоливши в серпні 1891 р. давнішу і куди престижнішу Перемишльську греко-католицьку Єпархію, на чолі якої він перебував до передчасної смерті 10 квітня 1896 р. З його приходом та діяльністю у Станиславові пов’язується становлення нової, третьої в Галичині греко-католицької Єпархії. Розбудовою структур цієї Єпархії та налагодженням кадрової політики, а тим самим інтенсифікацією та оживленням пасторальної діяльності на місцях, займався лояльний до династії Габсбургів — Владика Юліан Пелеш.