«Так» Богові, єдності й незалежності: служіння та історія Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії (частина IІ)
Про історію Згромадження, процес отримання Папського права та беатифікаційний процес засновника спільноти Слуги Божого о. Єремії Ломницького Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ розповіла с. Ореста Боршовська, ліцензіатка з церковної історії Папського Григоріанського університету в Римі й відповідальна за архів у Патріаршій Курії УГКЦ та викладачка історії християнства у Василіянському інституті філософсько-богословських студій ім. В. Рутського у Брюховичах і Педагогічно-катехитичному інституті при УКУ.
– Цікаво почути історію Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії з Ваших уст.
– Наше Згромадження було засноване на празник Успіння Пресвятої Богородиці у 1892 році. Основною причиною заснування стало те, що у нашій Церкві існував тільки Василіянський Чин, сестри-монахині якого вели більш закритий спосіб життя. Тому для греко-католицьких священників бракувало сестер, які б працювали по парафіях з дітьми, молоддю та жіноцтвом. Натомість у римо-католицькій Церкві, що на той час діяла в Галичині, було дуже багато сестер, які провадили захоронки (дитячі садочки) та школи. Тому інколи, попри всі позитиви, наслідком такого виховання ставало «сполячення» українських дітей.
У травні 1891 року розпочалася місія в селі Жужеляни (теперішня Сокальсько-Жовківська Єпархія). Її очолював отець-василіянин слуга Божий Єремія Ломницький, перший ректор Станіславівської духовної семінарії. Під час цієї місії до нього підійшли декілька дівчат з цього села і сказали, що хочуть вступити до монастиря. Та на той час, щоб вступити до сестер-василіянок потрібно було мати певну освіту та віно, тому він не знав що їм відповісти. Та коли душпастир побачив їхню напористість, то пообіцяв знайти вихід. І буквально цього ж вечора о. Єремія розпочав розмову з парохом села слугою Божим о. Кирилом Селецьким, щоб він посприяв заснуванню будинку для сестер нового Згромадження, яке мало на меті бути серед людей в українських селах та працювати для дітей, хворих і задля краси Божих храмів.
Та, крім будинку, потрібна була перша охоча особа – дівчина, яка мусіла б згуртувати інших та навчити їх чернечого життя. Нею стала с. Йосафата Гордашевська, яку в 2001 році святий Папа Іван Павло II проголосив блаженною. Так постав наш перший будинок, після чого Згромадження почало розростатися по всій Галичині. Першими селами, куди пішли працювати молоденькі сестри, були Ланівці, Самолуски та Перегінськ. Хоча перші устави казали, що сестри мають працювати по селах, виховуючи дітей, лікуючи хворих, обслуговуючи храми та шиючи священничі ризи, постала потреба в тому, щоб монахині вийшли з цих меж і працювали там, де є потреба. І вже з 1895 року наші сестри почали працювати в Тернополі, де організували старечий будинок.
Від 1899 року монахині почали працювати у Львівській духовній семінарії, згодом – у Станіславівській та Перемишльській. Потім розпочався розвиток сестер у Жовкві, Львові та інших містечках. Ба більше, в 1902 році четверо наших сестер виїхали до Канади. Адже знаємо, що на кінець XIX століття багато українців з тогочасної Австро-Угорської імперії, Галичини, Буковини та Закарпаття, виїхали до Канади, Бразилії та США у пошуках кращого життя. І всі вони залишилися без духовної опіки. Тоді до Митрополита Андрея Шептицького надійшов запит, щоб з Галичини приїхали священники та монахині, які б заопікувалися українцями. Також у 1906 році декілька наших сестер виїхали працювати до Крижевецької Єпархії (сучасна Єпархія Греко-католицької Церкви Хорватії та Сербії з осідком у Крижевцях) і розгорнули там свою працю. Пізніше, у 1911 році, на прохання отців-василіян, семеро наших сестер виїхали на працю до далекої Бразилії.
У 1928 році наші монахині виїхали до Пряшева, що у Словаччині, де розпочали свою місію. Бачимо, що до 1930-их років сестри були вже на трьох континентах – Згромадження вийшло за межі Галичини та Австро-Угорської імперії. Якщо у Галичині сестри займалися захоронками, то в Канаді та Бразилії основним їхнім покликанням було шкільництво, адже все сприяло тому, щоб сестри провадили школи, які успішно працюють і до сьогодні.
– У 1932 році Ваше Згромадження отримало статус Папського права. Розкажіть, що це означає для Згромадження?
Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії йшло до цього дуже довго, ми багато для цього працювали. І от, Папа Пій XII, зваживши на заслуги Згромадження, затвердив наші Устави та нові правила, які були пристосовані до канонічного права Східних Церков, та постановив, що Згромадження готове до того, щоб піднести його до привілею Папського права. Як правило, його надають тим спільнотам, які є «розвіяні» по цілому світу.
У нас були апостольські візитатори, які перевіряли чи готові сестри до цього кроку, були запити до монахинь в Канаді та Бразилії про те, чи готові вони разом із сестрами з Галичини творити одне Згромадження. Виникає запитання: в чому полягала дилема? Знаємо, що це був початок XX століття, сестер на різних континентах розділяв Атлантичний океан та історичні умови: коли одні виїхали до Канади та Бразилії, в Галичині у той час вирувала Перша світова війна. Певною мірою у сестер загубився зв’язок, хоч де б не були, однак продовжували працювати для одного народу та Церкви.
Монахині в інших країнах відчували тиск з боку римо-католицьких єпископів, які підказували їм відділитися від сестер у Галичині та творити своє нове Згромадження. Так, вони працювали для українців та греко-католицької Церкви, носили однаковий габіт, але їм бракувало об’єднуючого фактору. Тому монахині з Бразилії та Канади просили сестру-настоятельку з Галичини приїхати з візитацією та переговорити з кожною сестрою зокрема, щоб у такий спосіб зберегти єдність. Тому коли Конґреґація Східних Церков досліджувала їхнє життя, то запитала сестер: «Чи хочете ви бути одним Згромадженням з сестрами у Галичині?». І вони майже одноголосно сказали: «Так. Ми хочемо бути сестрами Галичини». Власне, після їхнього «так» Папа Пій XII надав цей привілей Папського права. Згідно з цим, у Конституціях було прописано, що Згромадження має бути поділене на три області – Галицьку або Європейську, Канадійську та Бразилійську. Кожна область повинна мати свою настоятельку, але підлягати під владу найвищої настоятельки. Що для нас означає цей привілей? Він надав нам більшу самостійність в управлінні Зромадженням. Очевидно, що ми співпрацюємо з єпископами, однак кінцеве слово та рішення залишається за генеральною настоятелькою чи Святішим Отцем в особі Дикастерії для Східних Церков.
– Справді цікаво, що кажучи «так» єдності, ви сказали «так» своїй незалежності.
– Десь так воно й було.
– Розповідаючи про засновників Вашого Згромадження, Ви згадали о. Єремію Ломницького, ЧСВВ. Відомо, що з 5 квітня 2009 року в Івано-Франківську розпочався його беатифікаційний процес, який триває вже 15 років. Ще у 2007 році Ви написали книгу «Духовна спадщина о. Єремії Ломницького». Яку роль відігравав та й досі відіграє о. Єремія у житті вашого Згромадження?
– Роль о. Єремії була визначною, бо він був тією людиною, яка насамперед дбала про духовний провід сестер. Сестра Йосафата Гордашевська, окрім того, що була побожною дівчиною, мусіла знати про реалії духовного життя. Цікаво, що пропонуючи їй стати першою сестрою Згромадження, о. Єремія не тиснув на неї, а просто запитав, зберігаючи всю відвертість про хиткість ідеї заснування Згромадження. Вже за кілька днів вона помолилась, зважила всі труднощі і все ж таки зголосилася стати першою сестрою нашої спільноти, а він став її духівником.
Якщо с. Йосафата навчала дівчат базових правил, то о. Єремія проповідував основні засади духовного життя. Одна з перших кандидаток с. Атанасія Мельник сказала, що «отець Єремія Ломницький був всім для нашого Згромадження. Він вчив сестер і духовного життя, і того, як провадити книжки в тому числі й фінансові звіти». Він був першим офіційним настоятелем нашого Згромадження. Згодом він відійшов від справ, однак продовжував допомагати сестрам керувати спільнотою, без його згоди не складали чернечі обіти. Були випадки, записані в хроніці, що монахині, які помирали, хотіли перед смертю посповідатися саме в о. Єремії, а він, наскільки це було можливо, завжди до них приїжджав. Кожного разу, опиняючись проїздом неподалік, він старався завітати до сестер, провести конференцію чи всіх посповідати. Навіть коли у 1915 році його арештували царські війська, до чого він був готовий, бо розумів, що росіяни арештують всіх, хто пов’язаний з духовністю та націоналістичними ідеями, він продовжував оберігати сестер. Помираючи на засланні в Сибірі, він попросив передати сестрам, щоб вони трималися разом. Для нас він залишився засновником, батьком і настоятелем. Жодного іншого священника більше не називали настоятелем нашого Згромадження.
– Що можна зробити, щоб прискорити беатифікаційний процес о. Єремії Ломницького?
– Зараз важливо закрити цей процес на Митрополичому рівні й передати всі документи до Дикастерії у справах визнання святих. Всі документальні речі вже фактично є готовими. Нам залишається молитися до Бога через заступництво о. Єремії Ломницького у різних своїх потребах. Знаємо, що о. Єремія розуміє нас у цій російсько-українській війні, бо він свого часу також постраждав від рук московитів. Зараз за його заступництвом маємо молитися про завершення війни. Це найважливіше, щоб люди свідчили про вислухані молитви за його заступництвом.
Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ