Кожна людина приходить у цей світ невипадково. Переконаний, що не один з нас чув цю тезу, але чи віримо ми в неї? Прагнучи до певних ідеалів, часто навʼязаних нам «кращим світом» чи відомими людьми, іноді ми стараємося уподібнитися до інших, забуваючи про власну автентичність. Хоча Господь сотворив кожного з нас унікальним. У сьогоденні можемо почути, що в сучасному світі вже немає святих. Однак це не правда. Люди попросту не прагнуть бути святими.

Цьогоріч, 22 серпня, минає рівно 60 років від дня, коли Небо і наша Церква отримали ще одну святу особу. Саме цього дня, 1964 року, у звичайному прикарпатському селі Старуня народився для Неба блаженний мученик Української Греко-Католицької Церкви, підпільний єпископ Станіславівський, Симеон Лукач. І хоча його життя проходило в буремні історичні часи двох світових воєн, атеїстичного комунізму та переслідування, він зумів залишити свій святий слід на нашій землі, а його справа та служіння і сьогодні має своє продовження у Відпустовому центрі, який активно розвивається у його родинному селі. Про це пише о. Володимир Лукашевський, священник Відпустового центру блаженного Симеона Лукача с. Старуня, для часопису “Нова Зоря”.

Майбутній Єпископ УГКЦ Семен (Симеон) Лукач народився 7 липня 1893 року в с. Старуня (тепер — Богородчанський район Івано-Франківська область). Його родина була заможною, і у батьків було десятеро дітей. Як вказує Симеон Лукач у автобіографії, його батько був рільником. Проте, племінниця отця Наталія Грицак згадує, що його батько був церковним дяком та вчителем молодших класів.

Допитливий селянський син мав величезний нахил до науки. Ще коли навчався в школі в рідному селі, а згодом у Богородчанах, два роки навчання йому зарахували за три. В Коломийській гімназії Симеон вчився так добре, що завоював популярність як репетитор, і завдяки цьому зумів самостійно оплатити своє здобуття освіти.

Відчуваючи покликання до священства, у 1913 р. Семен вступає до Станіславівської духовної семінарії. Життя семінариста і до сьогодні складається з двох важливих елементів: навчання та формація. Власне хлопець активно віддається своїм студіям, вчиться добре, а найбільше полюбляє лекції з морального богослівʼя, літургіки та катехизису. Через Першу світову війну змушений перервати своє навчання, яке успішно завершує аж у 1919 р. І вже в жовтні того року отримує свячення з рук тодішнього єпископа-ординарія Григорія Хомишина. Священником він стає в неодруженому стані не випадково, адже розуміє, що таким чином зможе ще більше посвятитися праці Богові та людям.

Щоправда, отець Лукач мало засмакував парафіяльного життя. Бачивши його природний потенціал, Владика Григорій забирає його з парафій с. Лядське Шляхоцьке біля Тлумача й с. Липівка, та в грудні 1920 року його призначають викладачем у рідній Станіславівській духовній семінарії, де він працював до квітня 1945 р. На той час у семінарії був високий рівень викладацького складу. Серед викладачів тільки о. Симеон Лукач, який викладав моральне богослів’я та був духівником, не був доктором наук. Його лекції, спосіб життя, проповіді стали справжнім зразком священничого ідеалу. Отця Симеона потай від нього називали «магістром моральності».

Служити в семінарії понад 25 років – це справді подиву гідна праця. Особливо, якщо врахувати, що майже 4 роки ця робота відбувалася під окупаційною фашистською владою. Коли радянська армія здобуває перемогу та активно відсовує «коричневу чуму» геть за межі України, вона вдруге повертається на наші землі. Їхній перший візит був досить кривавим і наша Церковна ієрархія починає готуватися до, можливо, ще гірших часів. Якщо у конфлікті, у війні не перемагає любов, – зло завжди повертається із ще гіршим обличчям.

Розуміючи це, навесні (правдоподібно, 25 квітня) 1945 року Владика Григорій Хомишин таємно висвятив о. Симеона та ще двох осіб на єпископів. Оскільки свячення були повністю таємні, енкаведисти не знали про них і не заарештували нових єпископів одразу. Побоювання наших владик були не безпідставні, адже є свідчення, що намагання знищити УГКЦ у Західній Україні в радянської влади були ще з 1939 року, однак тоді їй цього не вдалось. Бо надто сильною і впливовою серед вірних та у світі була особистість митрополита і провідника УГКЦ Андрея Шептицького. Тоді церква налічувала понад 3,5 мільйони вірних. Однак внаслідок важкої хвороби митрополит Андрей відійшов у вічний світ 1 листопада 1944 року. У той час вже понад 3 місяці вдруге у Галичині були «радянські визволителі».

У 1945 році був виданий таємний припис Кремлем про заходи «щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської православної церкви». У 1945 році почались масові арешти духовенства за звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності».

8 березня 1946 року у соборі Святого Юра у Львові відбувся так званий псевдособор, на якому, за наказом Йосипа Сталіна, заборонили УГКЦ. Псевдособор узаконив репресії проти греко-католиків, церкву насильно приєднали до РПЦ.

Митрополит Йосиф Сліпий, владики Миколай Чарнецький, Григорій Хомишин, Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Лятишевський, Йосафат Коциловський, священники, монахи були арештовані. Протягом 1945–1946 років, за інформацією Інституту історії церкви, НКВС арештував понад 800 греко-католицьких душпастирів на термін від 10 до 25 років таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані.

Духовну семінарію в Станіславові ліквідовують, оскільки вони відмовились підтримувати «Ініціативну групу» та перехід під юрисдикцію Московського патріархату й були вимушені перейти в підпілля та таємно продовжувати своє служіння.

Також 12 квітня було розігнано духовну семінарію. Проте, Симеон Лукач ще деякий час залишався в семінарії: єпископ щодня служив Літургію. 24 квітня він відслужив останню Літургію в каплиці сестер Служебниць, на наступний день, 25 квітня, владика вже молився в смт. Лисинець, а 26 квітня – у своєму рідному селі Старуня.

Племінниця Симеона Лукача пригадує, як владика прийшов до рідної хати: «Він мав торбинку через плече, парасолю і коштур». Це все, що мав при собі бідний священнослужитель. З того часу він розпочав проживати у свого брата Василя.

Ще короткий час владика міг служити у своєму рідному храмі св. Параскеви, але незадовго тамтешній парох підписує перехід до православної церкви і, відповідно, Симеону Лукачу заборонено здійснювати богослужіння там. Тоді він починає молитися по хатах односельчан. Владика став одним з найактивніших підпільних душпастирів. Він ревно відвідує вірних, сповідає, уділяє таїнства. Примітно, що, як сам опісля згадує, він «ніколи не відмовляв їх просьбі, одначе не вимагав від нікого ніяких грошей, хіба приймав від декотрих милостиню, звичайно в натурі, якщо наполягали, щоби прийняти. Але бувало, що таки рішучо відмовлявся від прийняття милостині від убогих, або поручав дати ту жертву якомусь убогому». Владика щодня служив Літургію. Це відбувалося в основному по вечорах: збирались у якійсь хаті і молились. Інколи на ці молитви приходило до тридцяти осіб.

Крім того, що владика опікувався вірянами свого села та навколишніх, він також ходив до міста Надвірна, щоб душпастирювати там. Відстань у 15 кілометрів він долав завжди пішки. Коли Симеон Лукач ходив на служби, то завжди брав з собою сумку, в якій ховав священничі речі, в основному яблуками. Таким чином він мав можливість обґрунтувати свої подорожі як походи на ринок задля продажу яблук.

Проживаючи у свого брата, владика також працював касиром у столярному цеху села Старуня від 20 липня 1948 року до 18 лютого 1949 року. Наприкінці того ж року, в Надвірній відбувається його перший арешт. Примітно, що він відбувся на два дні скоріше, ніж був оформлений сам ордер на це. Кримінальна справа під номером 7115 була відкрита також 28 жовтня 1949 року, всі постанови про арешт датуються 27 жовтня, тобто владику було заарештовано ще до того, як були готові всі юридичні на це підстави. Владиці інкримінували звинувачення за статтею № 54–10 Кримінального кодексу УРСР: «комплекс складу злочинів, що передбачали відповідальність за „контрреволюційну діяльність“, „зраду батьківщини“ […] За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів, а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту».

28 жовтня 1949 року були проведені перші два допити. Слід зазначити, що другий допит тривав вісім годин, за цей час було поставлено всього дев’ять запитань. Ця розмова могла тривати максимум годину. Що відбувалось загалом, ми можемо лише здогадуватись. Зрештою, маємо сьогодні численні свідчення наших військовополонених і прекрасно розуміємо, як поводилися окупанти. Адже, хоч і минуло 75 років, методи, за якими діють ворожі сили, ті самі. 

Загалом допитів було 16, під час них владика жодного разу не згадав якогось імені, яке б могло когось підставити. Також владика був твердий у своїй вірі, ніяким чином її не зрадивши. А на всі компрометуючі запитання казав, що його священнича совість забороняє відповісти на дане запитання. У підсумку, Владику засудили до 10-и років суворого режиму, плюс 5 років виселення у віддалені райони Радянського Союзу. Симеона Лукача було відправлено на каторгу в Красноярський край. Щоправда, у зв’язку з «відлигою», 11 лютого 1955 року був звільнений Симеон Лукач, якому було дозволено повернутись у рідне село, куди і прибув владика в березні.

Хоча владиці було наказано «залягти на дно» та не проводити жодної діяльності, той, навіть не підлікувавшись після важких років каторги, знову береться за свою підпільну діяльність, створює в себе вдома підпільну семінарію та проводить підпільні богослужіння. Так триває до жовтня 1962 р. Саме в цей час у Ватикані розпочинається ІІ Ватиканський собор і радянські пропагандисти, намагаючись довести, що з уніатами покінчено, чинять провокацію, через яку в Івано-Франківську арештовують Владику Івана Слезюка. В той самий час, фактично паралельно, інший конвой НКВДистів арештовує у Старуні Владику Симеона. Обох їх тримають в Івано-Франківському слідчому ізоляторі, і обох їх ліквідовують. 

В одному з листів до свого брата Владика Симеон згадує, що йому зробили якийсь укол, після чого він захворів. До виникнення хвороби також спричинились антисанітарія та вік владики. Лікарі, які були в тюрмі, поставили діагноз: астма, хоч насправді це був туберкульоз. 

У березні 1964 року через критичний стан здоров’я був звільнений з ув’язнення і перевезений до рідного села Старуня. А вже 22 серпня, рівно 60 років тому, Владика Симеон відійшов до Вічності – народився для Неба. 

Життєвий шлях владики ясно навчає, що для того, щоб осягнути Небо, не обов’язково чинити надзвичайні речі – слід бути Людиною в повні цього слова. Владика з великою ревністю і святістю ставився до своїх душпастирських обов’язків, палко служачи вірним, уділяючи Таїнства. Над усе владика любив Євхаристію. Тільки вдумайтеся в слова однієї з його проповідей: «Щоразу, коли стоїш у церкві, пам’ятай про Євхаристійного в’язня любові, навідуйся до Нього якнайчастіше!». Це прекрасне заохочення і для нас, нинішніх християн, коли маємо так багато храмів, в яких щодня нас очікує цей «Євхаристійний в’язень любові».