Як відомо, свято Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресіння та є одним з найбільших Господських свят. Останні сорок днів ми вітали один одного привітом: Христос воскрес – Воістину воскрес! Ділилися радістю, що смерть переможена, що подолані ворота адові і нам повернена надія на Небесне Царство. Кажучи це привітання, ми свідчили усім про те, що Господь наш живий і присутній серед нас. А водночас ми і собі пригадували, що наше життя має стати свідченням живої присутності Спасителя для всіх тих, хто потрапив у складні обставини життя, які можуть видавати ілюзію перемоги смерті над життям, ненависті над любов’ю, зла над добром…

Коли люблячі батьки кудись від’їжджають, навіть не надовго, то обов’язково дають своїм дітям батьківські настанови. Схоже в сьогоднішній день Воскреслий Христос, Який возноситься на небо до свого Отця, промовляє до кожного з нас, що саме в тобі і в мені Він бажає знайти продовження Його Євангельської місії і в нашій епосі, і в наших обставинах життя. Зокрема в цих трагічних обставинах, в яких опинилися українці… Коли Господь возноситься, а ми ще ходимо по землі. По тій землі, яка є розпечена вогнем війни… По тій землі, яка є дуже родючою, але ми не можемо зібрати з неї урожай, бо вона замінована… По тій землі, яка є зрошеною кров’ю наших захисників та сльозами дітей і матерів…

Але наша істота, наше серце не повинні бути загублені, навіть якщо вони зараз занурені в смуток. Ісус, взявши нашу зранену людську природу, сам усе перетерпів, воскрес, і тепер повертається до своєї слави, яку Він мав перед заснуванням світу. Возносячись, Він возносить до неба також і нашу падшу людську природу, адже він є Богочоловіком.

Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесіння каже: «Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима».

Але як ці глибокі богословські роздуми перенести в наше сьогодення, коли нам так багато доводиться терпіти, коли зневіра і розчарування не дозволяють нам вознестися вище наших страхів та депресій?…

Наведу в приклад поради однієї людини, яка зазнала нелюдських випробувань, вони варті того, щоб бути почутими. Віктор Франкл – всесвітньо відомий австрійський психіатр, психотерапевт та філософ. 1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в’язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та надають сенс життю. Він писав: «Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив у те, що це коли-небудь закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх конкретних щоденних діях, без очікувань, що може або не може статися. Вони просто малими кроками вели свою щоденну боротьбу». Це важливе розуміння для кожного, хто біжить не спринт, а важкий і довгий життєвий марафон. Віктор Франкл доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування.

А сенс нашого існування полягає в тому, щоб усвідомити, що ми діти Божі, і що Бог нас дуже сильно любить. Він не творив зла, а залишив людині повну свободу в її діях, давши нам настанови любити один одного. Та скільки людей ще досі не прийняли Його науки, вони помножують ненависть, злобу та війни… Хтось вірить в те, що все це вже дуже скоро закінчиться, а хтось не вірить в те, що це коли-небудь закінчиться. А Господь нас настановляє стати на бік добра, Любові і кожного дня спокійно, маленькими кроками боротися проти зла. І будьмо певні, кожного разу, коли ми приймемо наше вільне рішення на користь добра, Він дасть нам неймовірної сили для його осягнення!

Пам’ятаймо, кожен з нас одержав свою місію на землі: єдину, незамінну, неповторну. І якщо ми її не виконаємо, її ніхто не зможе виконати замість нас. Це моя місія, а не когось іншого… І навіть та особа, що інколи здається, так би мовити, «непридатна для світу»: неповносправна, невиліковно хвора, спаралізована, виконує свою найбільшу місію життя. Бог поставив кожну особу в цьому світі, щоб світ став кращим, добрішим. І це ми чули в Євангелії від Івана минулої неділі: «Учителю, хто згрішив: він чи батьки його, що він сліпим родився?». Відповів Ісус: «Ні він не згрішив, ні батьки його, але щоб діла Божі виявились на ньому».

Цей уривок Євангелії мені пригадується кожного разу, коли приходжу до спільноти неповносправних діток. Хтось співчуває батькам, хтось намагається всіма силами не зауважувати присутності цих дітей в суспільстві, щоб не турбувати комфорт власної совісті… І лише ті, хто наблизився до світу особливих діток, розуміє, що там панує повне відчуття щирості, доброти, відданості та любові. Це ангели, які охороняють наші села і міста, роблять їх добрішими. І вони насправді виконують свою місію в світі!

В сьогоднішній святковій Літургії, як у кожній іншій, перед освяченням Святих Дарів ми почуємо заклик священника: «Вгору піднесім серця», а після причастя вірних: «Спаси, Боже, людей твоїх і благослови спадкоємство твоє», і далі: «Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі нехай буде слава твоя». А люди співають: «Ми бачили світло інстинне, ми прийняли Духа небесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Тройці поклоняємось. Вона бо спасла нас».

Подумаймо в цей день, яка наша місія в цьому світі. Вознесімося разом з Христом з наших упадків, страхів та депресій. Приймімо Духа Святого, щоб могти розпізнати покладену на нас місію та успішно її виконати!