«Щоб любити — треба наважитися»: сестра Віталія Іванюк про військове капеланство
«Коли я перший раз їхала у військову частину, то робила крок у невідомість, я не знала як мене приймуть, як пройде зустріч. Зараз кожного разу ми зустрічаємося з обіймами». Про покликання до любові, духовну підтримку Воїнів та важливість бути поруч в інтерв’ю нам розповіла Віталія Іванюк, сестра-монахиня, яка займається волонтерською капеланською діяльністю.
До недавнього часу сестра Віталія, зі Згромадження сестер мироносиць, викладала філософію та італійську мову в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого. До того навчалася та проживала в Італії. З травня 2024 року монахиня займається капеланським служінням на добровільних засадах та у військовій частині носить форму, яку їй подарували наші Захисники. Сестра працює з українськими Воїнами із великим бойовим досвідом, які після важких поранень визнані обмежено придатними та служать в тилу.
Розповідаючи про своє служіння с. Віталія каже, що зустрічається з військовими по кілька годин, щонайменше раз на тиждень:
«Працюємо в групах та індивідуально, я пропоную їм духовний провід, молитву, навчання, розмову. Навчаю правд віри, намагаюся наблизити до Церкви і до Святих Тайн, оскільки через пережите до Бога вони наближаються й самі, то ознайомлюємося та переживаємо біблійні сюжети і Євангеліє, разом молимося. Також передаю їм релігійний досвід біблійних і просто відомих науковців та мислителів. Але пріоритетно для мене присвячувати свій час, слухати, порадити чи розрадити, підтримати та молитовно скріпити. Кожну їхню розповідь я переживаю особисто — немовби разом з ними беру участь в їхній боротьбі. У богословській антропології Едіт Штайн це називається емпатія».
«Я пам’ятаю все: кожну зустріч, слово, біль, хвилювання та втрати. Мені важливе все їхнє пережите. Їх досвід і біль —мої, їхні досягнення — мої. Я немов воюю з ними, лише в іншому вимірі, в духовному, і вони знають це й цінують, підтримуючи мене взаємно. Я ними надихаюсь і змінююсь, постійно відкриваю свої нові можливості, але водночас відчуваю й обмеження, коли розумію, що в певних ситуаціях не можу зарадити й допомогти», — додає монахиня.
— Чого Вас навчили чи навчають наші Захисники? Яке відкриття для себе зробили?
Вони є прикладом цілковитої посвяти, адже присвятили себе для інших та завжди готові йти на небезпеку заради життя кожного з нас. Наші Воїни навчають, як віддано жертвувати собою та власним добробутом заради інших. Маючи потреби, вони навчилися жити так, ніби їх не мали, обходячись без необхідного, не кажучи вже про виключення зайвого. Те, що наші військові роблять заради захисту та оборони населення, ніколи не зможе бути компенсоване жодними виплатами, їх посвята цілковита: вони постійно ризикують, завжди платять здоров’ям, а часто навіть і життям. Хіба хтось зможе компенсувати ці надлюдські затрати?
Віра є зерном. Вона має народжувати щось нове. Це сила, яка нас рухає. Коли є потреба, то потрібно знайти відповідь. Наші Захисники кожного дня йдуть на жертви, але серед суспільства, на жаль, немає сталої тенденції на постійну підтримку. Ми, як народ, і кожен зокрема, завжди можемо щось дати, найперше — нашу любов і прийняття. Одна людина може зробити дуже багато, коли вона націлена на допомогу. І це дає зрозуміти нашим Воїнам, що вони не самі в цій боротьбі.
Зараз говоримо і про брак капеланів — ті, які є справді роблять багато. Нам потрібно більше людей, які могли б присвячувати свій час та бути разом з військовими, бо є така потреба. Є потреба і в психологах, але їм військові важче відкриваються. Людям потрібно давати час на те, щоб довіритися. Проблеми багатьох розпочалися не у війську, але навіть якщо особа не є християнином, то вона є людиною, вона керується природнім законом — робити добро, сподіваючись його у відповідь. Це основа того суспільства, яке ми всі хочемо бачити — ввічливе й толерантне, а не жорстоке. Тому ті, які змушені захищати вбиваючи, несуть докори сумління, це тільки підкреслює їхню вразливість. Уявіть собі цей критичний стан їхньої душі… Попри те, вони вчаться жити, намагаються ці проблеми вирішити. Тому важливо навчитися їх слухати, аби допомогти розрізнити: де є проблема, а де вони картають себе даремно, пропонувати кроки, які можуть допомогти їм виходити зі стану самокритики й самодокору. Бо це не правильно, Бог не хоче, щоб ми перебували в цьому стані, Він хоче нас лікувати. Тому потрібно допомогти відшукати того зцілення, а ним є Святі Таїнства. Та якщо людина не навчена це робити, або ж боїться, то треба пояснити, що Сповідь дозволяє скинути цей «багаж», який кожен несе за собою, вона лікує. Звісно, що вони жили б і далі без мене, адже навчилися жити з труднощами, і мене подивляє їхня внутрішня сила. Та якщо Бог до чогось тебе кличе, то Він дає й внутрішню силу, щоб з цим впоратися. Але для чого жити з тягарем, якщо можна його позбутися? Та як казав апостол Павло: «А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?».
Це і є нашим завданням — підтримати й сказати, що вони неперевершені. Ми всі звикли до твердження, що похвала псує, але псує не хвалити. Кожного треба хвалити і говорити багато доброго, щоб людина скріплювала свій потенціал та хотіла дати ще більше. Підкреслювати мінуси — це не правильний метод, який ні до чого не веде.
— Все ж таки кожен з нас хоче, щоб його прийняли таким, яким він чи вона є…
Так! І коли людина проговорює свої проблеми, вона ніби бачить себе збоку, її тягар меншає. Коли ж ці ситуації розповідають богопосвяченій особі, то вона ніколи не залишить це просто так. Чи священник, чи монахиня, чи монах не залишать це просто так: це як мама, яка слухає і завжди шукає способу зарадити й допомогти. Тому я бачу необхідність цього підходу — послухати, підкреслити щось добре й віддати Богові. Нещодавно я почула дуже гарну думку: «Полікувати хворе минуле допоможе добре пережите сьогоднішнє». Ми не можемо викреслити наше руйнівне минуле, яке, можливо, понищило нас. Та сьогоднішній день у наших руках, а приймати когось — це розділити з людиною його «сьогодні». Сказати «я тебе люблю» чи «ти окей» дуже важливо. Так, я розумію, що конструктивна критика є важливою, але в теперішній ситуації варто зосередитися на позитивних якостях і говорити про добре, бо є що сказати.
— Зрештою, Бог приймає тебе безумовно, знаючи недоліки й переваги. Тому так важливо знайти людину, через яку ти можеш прийти до Нього, яка покаже глибину Його прийняття.
Людина все життя перебуває в пошуках когось, хто може розділити її тягар. Знаєте, інколи помічаю, що хлопці, говорячи, не дивляться на мене, особливо у важкі моменти, бо бояться осуду. Але коли я слухаю їх, то думаю про те, скільки у них відваги, аби розказати. Я не знаю чи змогла б зробити цього, тому захоплююся їхньою відвагою — вміти розповісти про власні мінуси чи проблеми. Це також формує і дарує відповіді.
— Справді, далеко не кожен з нас може поглянути правді у вічі чи усвідомити проблему, щоб вирішити її.
Я довго йшла до усвідомлення того, що війна — це шанс. Зрозуміла тільки після того, як втратила брата. Можливо це звучить неприродно і різко, але це мене підняло. Це шанс для всіх нас стати кращими і змінитися. Коли все добре, ми ніколи не закумулюємо сили, не запалимося й не будемо світити. Війна — це темнота: злоба, жах, біль і смерть, тому потрібно бути світлом. Зараз ми маємо шанс розвивати вміння бути кращими. А якщо Бог чекає саме на твою зміну? Ми чекаємо поки хтось зупинить війну, покладаємо надії на військових, але вся річ у тому, щоб змінився кожен з нас. Наші Захисники пішли на жертву — вони одягнули форму і показали, що вони готові, навіть якщо внутрішньо цього не відчувають. Але вони змушені працювати на готовність. А я? Що я можу дати? Я можу дати тепло свого серця й вдячність, бо наш світ бідний на це. Те, що хлопці пройшли, і відчайдушність з якою вони це робили, інколи навіть без певності в тому, що повернуться назад, заслуговує пошани. І наші Захисники вдячні за те, що їх пам’ятають і висловлюють їм слова подяки. Звісно, що вони не будуть просити про це, але варто робити перший крок. Я часто їм кажу: «Хлопці, вас просто бояться, бо ви надлюди. Ви робите те, що багатьом не під силу. Люди не знають як до вас підійти».
— Власне, це проблема всього суспільства, адже здебільшого люди відчувають глибоке почуття вдячності до військових, однак просто не знають як підійти й висловити його. Тому важливо, щоб Воїни знали, що їх поважають і шанують, а цивільним не треба не боятися цього робити.
Я кажу їм, щоб вони говорили про себе. Однак не кожен може зробити це, адже вони націлені на захист, а не на донесення інформації про себе. Та щоб любити — треба наважитися: просто підійти й запитати, подякувати, переступити себе. Коли я перший раз їхала у військову частину, то робила крок у невідомість, я не знала як мене приймуть, як пройде зустріч. Зараз кожного разу ми зустрічаємося з обіймами. Вони можуть зарадити собі самі, це правда, але наша підтримка — це момент сопричастя. Так, ти можеш сам, але я також можу виявити тобі підтримку, подяку, щось допомогти чи купити. Ми маємо робити все, що можемо, аби допомогти їм. Адже капелан — це людина, яка покликана допомогти Воїнам налаштувати гармонію й віднайти зв’язок з Богом.
— Все ж таки служіння сестри-монахині, як військового капелана наразі є унікальним в нашій Церкві. Та на Дев’яносто восьмій сесії Архієрейського Синоду УГКЦ розглядався розвиток військового капеланства, зокрема йдеться про більш активне залучення ченців і черниць до капеланського служіння у війську. Якщо буде можливість, то чи готові Ви свою волонтерську діяльність змінити на офіційну?
Я про це думаю, тож якщо буде можливість, то обовʼязково зроблю цей крок. Та наразі це залежить не тільки від мене.
— А чи зможете своє служіння, якщо воно стане офіційним, поєднати з Вашими монашими обовʼязками?
Теперішній час дуже непростий, це час великих неузгоджень. Українські військові, які пішли служити, не узгодили свою роль сімʼянина — батька і чоловіка, вони просто вирішили йти на Захист своєї держави. Є певні виклики, які не можна стовідсотково узгодити. Однак це не означає, що тато залишає родину назавжди. Батько не перестає бути батьком. Він просто дає відповідь на виклик, бо якщо він обере бути просто сімʼянином в тилу, то ворог прийде туди. Так можна втратити все. Я не перестаю бути монахинею, лише перебуваю там, де є потреба. Це також виходить з моєї формації, як богопосвяченої особи. Якщо я можу щось дати, то роблю це.
— Підсумовуючи нашу розмову: що, на Вашу думку, має почути кожен українець та українка?
Ми покликані виховувати себе як свідоме суспільство з високими позитивними цінностями, яких поза практикуючим християнством не існує. Нам усім потрібно віднайти дорогу до віри в Бога, дозволити, щоб в наших серцях проросло зерно віри, яке обов’язково стане великим деревом — деревом надії і любові. Війна — наша спільна справа. Тут не працює: я вже свою частку дав, щось зробив. Допоки триває війна, ми повинні бути у «строю»: хто чим може долучатися для досягнення перемоги та миру.
Розмовляла Марія Іванців
для Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ