Архиєпископ Ґенсвайн розповів про те, що Папа-емерит сказав уночі за кілька годин до смерті. Саме шукання «любого» Ісуса було шифром священичого служіння Йозефа Ратцінґера, як про це 2016 років нагадував Папа Франциск.

Останні слова Папи-емерита Венедикта XVI уночі зафіксував медбрат. Це було коло 3 години вранці 31 грудня, кілька годин перед смертю. Ще не розпочалася агонія, і в цей момент його співробітники та асистенти якраз змінювалися, тож в ці хвилини поруч з ним був лише медбрат, що не знає німецької мови. «Венедикт XVI, — зі зворушенням розповідає його секретар архиєпископ Ґеорґ Ґенсвайн, — слабким голосом, але дуже розбірливо, сказав італійською: „Signore ti amo!“ (Господи, люблю Тебе!). Я не був у цей момент біля нього, але медбрат через деякий час розповів мені про це. Це були останні його розбірливі слова, бо вже далі він не був спроможний висловитися».

«Господи, люблю Тебе!» — це немовби підсумок життя Йозефа Ратцінґера, який вже багато років готувався до остаточної зустрічі віч-на-віч із Творцем. 28 червня 2016 року, в 65-ту річницю пресвітерського рукоположення свого попередника, тоді вже на спочинку, Папа Франциск хотів виокремити «фундаментальну рису», переглядаючи тривалу історію священства Венедикта XVI, сказав: «В одному з багатьох прекрасних творів, присвячених священству, він підкреслює, як в час остаточного покликання Симона Ісус, дивлячись на нього, по суті, запитував лише одну річ: „Чи любиш ти мене?“. Як же це прекрасне і правдиве! Бо саме це, говорить він, оте „Чи любиш ти мене?“, Господь кладе в основу завдання пасти, бо лише тоді, коли є любов до Господа, Він може пасти через нас…: „Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що я люблю Тебе“».

«Саме ця риса, — сказав тоді Папа Франциск, — домінувала протягом всього життя у священичому служінні та в богослов’ї, яке він невипадково окреслював як „шукання любленого“; саме це він завжди свідчив і свідчить також і сьогодні: що визначальною річчю наших днів, сонячних чи дощових, єдиним, за чим слідує все інше, є те, що Господь насправді присутній, що ми прагнемо Його, що внутрішньо перебуваємо в близькості з Ним, що любимо Його, що насправді глибоко віримо в Нього, а віруючи, любимо Його насправді. Саме ця любов дійсно наповняє наше серце, ця віра — це те, що допомагає нам впевнено та спокійно ступати по воді, також і серед бурі, як це сталося зі святим Петром».