В інтерв’ю для NV Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів, чи готовий назвати росію втіленням зла, в чому він переконував Папу Франциска, коли, на його думку, українці мають відзначати Різдво, а також чи претендує УГКЦ на те, щоб молитися в Києво-Печерській та Почаївській лаврах.

— У новорічному привітанні ви сказали, що щодня, роблячи добро, ми наближаємо день перемоги. Чи відчуваєте, наскільки довгим буде шлях до неї?

— Важко передбачити якісь терміни. Спостерігаю, як б’ється серце українського народу. Кожного дня, який ми прожили, у якому перемогли смерть і зробили щось добре, ми вже перемогли. Бо, роблячи добро, ми перемагаємо зло. Як сказав один мудрець: «Краще запалити одну свічку, ніж нарікати на темряву». Так і ми рухаємося понад 10 місяців. У планах тих, що прийшли війною, для нас не було ані нового року, ані Різдва. Але ми є, новий рік є, Різдво є і перемога буде. Я переконаний, що внутрішніх сил, відваги, якою ми переповнені, вистачить до перемоги.

— Трішки сумно від того, що кожен день ми виживаємо, а не живемо.

— Це як з якого боку подивитися. Коли хтось проживає цей день, втікаючи від труднощів, він не живе. Якщо ми живемо кожен день, щоб робити добро для себе особисто, тоді щодня вмираємо. А якщо щодня куємо перемогу, тоді живемо на повну. Наші отці, яких видворили з Мелітополя, і звільнені герої розповідають одну і ту ж історію: ми не знали, скільки доведеться ще жити в полоні — день, два, місяць, тиждень, але хотіли прожити цей час гідно. Це дуже сильні слова. Не заглядаючи за завісу часу, не підглядаючи майбутнє, вони намагалися жити в той день, який подарував Господь Бог.

— Інше гостре питання останніх тижнів — це події навколо Києво-Печерської лаври та Московського патріархату загалом. Як ви бачите, у який спосіб варто його вирішувати?

— Для всіх зрозуміло, що Українська Православна Церква (МП) — це невід’ємна частина Руської Православної Церкви (РПЦ). Цілком природно, що з початком війни вона переживає кризу ідентичності: є вірні цієї Церкви і водночас лояльні до Української держави патріоти, які захищають свою Батьківщину. Ця роздвоєність спричиняє внутрішню кризу цієї Церкви. Теж очевидним є факт колабораціонізму її представників із російським окупантом. І нам забракло офіційної реакції церковної ієрархії щодо цього факту.

Ми мусимо молитися за мудрість нашої влади і її рішучість, щоби була політична воля діяти в певному напрямі. Тут всі рівні перед законом: чи православний московського патріархату, ПЦУ, чи католик, чи юдей, чи мусульманин. І коли є доведений факт колабораціонізму, тоді держава не може мовчати, інакше вона його покриває. Натомість є свобода совісті і свободи релігії. Їх дотримання — питання національної безпеки. Це важливо для держави з погляду її зобов’язань перед світовим співтовариством. Треба мудро діяти в питанні, які інструменти використовувати для знешкодження московських агентів у рясах.

— Експерти кажуть, що неправильно її забороняти, щоб ця Церква не ставала мученицькою, бо це лише посилить її позиції.

— Наша Церква була заборонена за часів Сталіна, і що? Ми перемогли. Тобто, заборонити — це не означає припинити її існування. Якщо ми хочемо увіковічнити московський патріархат в Україні, то заборонімо його. Це суперечитиме нашій меті. Нам треба молитися за мудрість наших законотворців, щоб допомогти їм тут вправно діяти.

— Як Українська Греко-Католицька Церква сприймає Києво-Печерську лавру? Чи хотіли б отці УГКЦ мати можливість служити в лаврських церквах?

— Ми не маємо претензій на святині Києво-Печерської лаври, хоча дуже уважно спостерігаємо за цими процесами. Навіть коли ми, як Церква, не претендуємо на богослужіння там, нам, як громадянам України, не все одно. Є інша лавра, яка мала певне історичне відношення до нашої Церкви і довгий час була дуже важливим її духовним, культурним центром — Почаївська [на Тернопільщині]. Там свого часу розміщувався знаменитий василіанський монастир, почаївська ікона Богородиці коронована папськими коронами. Про це треба пам’ятати. Там був і важливий центр книгодрукування нашої Церкви. І нам не байдуже, що там відбуватиметься. Щодо Києво-Печерської лаври, то проситимемо Господа Бога мудрості для державних мужів, щоб ця загальнонаціональна святиня справді залишилася спільним скарбом нашого народу.

— За останній рік українці чули й бачили неоднозначні заяви та дії Папи Римського щодо війни. Як ви це прокоментуєте?

— В українсько-ватиканських стосунках 2022 рік я би назвав роком великих непорозумінь. У мене складалося відчуття, що наша українська влада не до кінця розуміє, що таке Ватикан, а Апостольська столиця не змогла швидко зрозуміти ситуації, яка постійно змінювалася. Всіх нас певною мірою дивували і нам боліли певні фрази Святішого Отця. Хоча, відповідно до давньої традиції ще І тисячоліття, Святий Престол був найвищим арбітром Вселенської Церкви. Це його функція в міжнародних стосунках. І саме як найвищий апеляційний центр християнського світу, Ватикан став родоначальником європейської дипломатії, а згодом дипломатії у світовому масштабі. Тому така позиція як світового арбітра накладає певний стиль на діяльність. Арбітр намагається бути рівновіддаленим або рівнонаближеним до сторін конфлікту. Тому було намагання Святого Престолу зберігати нейтральність щодо війни в Україні. Ми всі намагалися доносити правду. Думаю, ми поволі змінювали бачення Ватикану, як, зрештою, і європейського суспільства, щодо війни в Україні. Відбувся глибокий віраж у сприйнятті України світовою спільнотою. У контексті цього змінювалася і позиція Апостольської столиці.

— Ви спілкувалися з Папою протягом війни?

— Так, як Глава Церкви, я мав постійний контакт особисто з Папою Франциском. Остання наша зустріч відбулася 7 листопада — у день повернення Папи з Бахрейну. Пригадую, напередодні він із пафосом говорив про гуманізм Достоєвського, про професіоналізм російського посла при Ватикані і так далі. І ось у понеділок, 7 листопада, коли в Україні була чергова інформаційна криза щодо сприйняття висловлень Папи, я перебував у нього. Я знаю його особисто вже багато років. Це була тепла і глибока зустріч. Він мене сприймав як когось, хто воскрес із мертвих, бо я пережив облогу Києва. Кожне моє слово для нього було дуже авторитетним. Наша розмова почалася з мого запитання: чи ви знаєте, що сьогодні говорять про вас в Україні? — Що? — Те, що ви погано читали Достоєвського. — Чому? Я йому пояснив: знаєте, сьогодні, на жаль, щодо росії Європа й Апостольська столиця потрапляє в певну пастку. Пригадуєте, що в уяві культурної людини виникало перед початком Другої світової війни, коли говорили «Німеччина»: німецька філософія ХІХ—ХХ століть, високі зразки музики, поезія, але при владі були нацисти, тобто злочинці. А потім весь світ дивувався, як великий культурний народ міг створити Аушвіц і почати Голокост єврейського народу. У цю саму пастку сьогодні потрапляє культурна, освічена Європа й інтелектуальні кола Католицької Церкви. Росія доклала великих зусиль до просування міфу «святості російської культури». Пригадую, як цілі єзуїтські кола формувалися для вивчення «російської духовності». Поняття української ікони до культурного, до наукового обігу вперше провадив професор Овсійчук щойно в 1990-х роках. Доти ніхто не чув про існування окремої української ікони. Вже не кажу про духовність богословів, літургію Київської Церкви. Тому коли в інтелектуальних колах Ватикану чують про росію, російську духовність, то всі уявляють певні взірці, створені штучно, як мильна бульбашка. Наразі в росії при владі явні нацисти. Тепер, коли світ дивиться на геноцид українців, усі дивуються: як такий великий народ, який створив Достоєвського, може допуститися до такої ницості? Ось тому були ці сентименти Папи, який поділяв гуманізм Достоєвського. Це не було захоплення гуманізмом. Це було здивування: як ті, які мають подібну культуру, могли дійти до злочинності?

Я попросив у Папи кілька речей. Про все не розкажу — триматиму інтригу. Але я просив написати листа до українського народу. Сказав, що мій народ не розуміє його політики і дипломатії. Людям потрібно відчути його батьківське тепло. Відчути, що він з Україною, що небайдужий до болю і страждань українського народу. Тоді Папа попросив допомоги. І ми намагалися допомогти йому такого листа написати. І що цікаво, його Папа підписав 24 листопада, якраз коли минало дев’ять місяців війни. Цей лист читали в усіх наших храмах як звернення Папи до українського народу.

— Виходить, саме ви вплинули на те, що Папа «потеплів» до України?

— Якби я таке ствердив, то був би дуже гордою людиною. Є певні процеси, де я теж приймаю участь.

— Чи можемо сказати, що росія зараз є втіленням зла?

— Це глибоке богословське питання. Думаю, російська політика, її дії є носієм зла. Це однозначно! Як каже Христос: «… по плодах їхніх пізнаєте їх». Усі ті, які породили ідеологію «русского міра», які благословляють війну, воюють, вбивають, підтримують війну як громадяни тієї держави, є співучасниками злочину. Назвати росію втіленням зла мені поки важко. Це, знаєте, може тільки Господь Бог сказати, який бачить глибину людських сердець. І, можливо, історія про все це розкаже.

— Ви залишаєте росії можливість переосмислити свою історію і все, що вона зробила?

— Господь Бог завжди дає людині шанс покаятися. Я думаю, що покаяння для росії мусить бути дуже глибоким процесом. Якщо ця Церква і цей народ не здатні до покаяння, то говорити про справжню християнську віру в народних вимірах, загальнонаціональних, дуже складно. Риса справжнього християнина — це здатність покаятися.

— Сьогодні в росії ми і близько цього не бачимо.

— На жаль.

— Якою ви бачите Україну після війни? Що назавжди зміниться в цій державі на краще?

— До кінця важко це сказати, але є кілька думок. Найперше, ми, які пережили війну, справді будемо дуже глибоко розуміти і шанувати гідність людської особи та людського життя. Бо ті, які бачили війну, смерть, цього ніколи не забудуть. Ми все відбудуємо, наші міста і села будуть кращими, ніж до війни. Можливо, ця війна буде остаточною крапкою у всьому тому, що ми назвали «совок»: починаючи від архітектури і закінчуючи самим суспільним, державним устроєм. Сподіваюся, ми остаточно позбудемося того радянського бачення людини як інструмента чи гвинтики великої машини, а шануватимемо людину і гідність її життя. Переконаний, ми будемо вміти дбати про спільне благо, бо після розпаду Радянського Союзу маятник колихнувся в інший бік: від надмірної колективізації до культури чи обставин надмірного індивідуалізму, коли власна вигода, користь, власне збагачення, навіть власне щастя стало своєрідним ідолом. Ми не вміли розуміти, оцінювати спільного блага, а тепер розуміємо: можемо перемогти росію, коли всією громадою захищатимемо Батьківщину. Українська армія — це всенародна армія. Вчителі, науковці, бізнесмени залишили все і пішли воювати, бо це спільна справа. Вони пішли воювати за краще майбутнє своїх дітей, за свою незалежну державу. Ми починаємо розуміти, що держава не є чимось ворожим, від чого треба боронитися. Держава — це спільне благо й умова виживання і гідного буття. Наступне — солідарність. Ми бачимо, що без солідарності не тільки всередині нашого народу, а й усього світу з Україною нам не встояти. Солідарність рятує життя. Це вміння допомагати один одному в біді.

— Ви раніше казали, що Різдво обов’язково треба святкувати і радіти цьому святу. А як щодо таких подій, як день народження?

— Варто розмежувати ці речі. Між ними є подібність і відмінність. Коли ми говоримо про Різдво чи Великдень, то йдеться про святкування певної дійсності, яка виходить за межі людського горизонту. Святкувати Різдво — це прийняти дар від Бога, дар Його єдинородного Сина, дар Його радості. У найтяжчі часи наш народ святкував Різдво. Наші упівці у криївках колядували. Святкувати Різдво в час підпілля нашої Церкви, у час войовничого атеїзму перетворювалося на вияв соціально-політичного протесту. Міліція ганяла колядників, які під вікнами колядували. Ба більше, ми з колядок вчилися істин християнської віри. Тому, коли йдеться про те, що Господь Бог хоче нам щось подарувати, тоді не біймося Його прийняти — не біймося святкувати.

Коли ж ідеться про інші обставини, як-от дні народження, ювілеї, то закликаю до мудрості й виваженості. Психологи кажуть, що ворог хоче нас впровадити в тотальну депресію. Він хоче забрати в нас позитивні емоції, щоб ми завжди плакали, щоб не мали змоги відновити свої психічні, фізичні сили. Тому не даймо йому такого задоволення. Нам потрібно зберігати гігієну праці і відпочинку навіть під час війни. Якщо йдеться про світську розвагу, гучні вечірки, то, можливо, цього не варто робити. Але коли йдеться про найменше та необхідне для збереження психічного й фізичного здоров’я, то це треба виконувати обов’язково. Пригадую поради мудрої психологині: коли ви сидите в бомбосховищах, дбайте про свою гігієну — мийтеся, чистіть зуби щодня. Так роблять наші солдати на фронті. Є мінімум необхідного для збереження духовної, психічної і фізичної рівноваги, і його треба зберігати за будь-яку ціну.

— Щодо церковних свят: нещодавно ви зустрілися з Блаженнішим Епіфанієм, Главою ПЦУ, обговорили створення спільної робочої групи. Розкажіть, як далі відбуватиметься цей процес?

— Спочатку передісторія. Почалися так звані календарні війн ще в кінці XVI століття, коли тільки був впроваджений григоріанський календар. Тоді польський король Стефан Баторій насильно намагався запровадити новий стиль у своїй державі. Ви знаєте, тоді і православна, і унійна сторони Київської митрополії стали жертвами насильницького адміністративного тиску з боку держави. І, очевидно, цього не сприйняли. Тут нема абсолютно нічого спільного з Москвою. Епіцентром тогочасного періоду календарної війни було місто Львів. Тоді насильно закривали церкви, виганяли священників і вірних із храмів, коли ті хотіли святкувати Різдво за юліанським календарем (7 січня). І це залишило глибоку рану в пам’яті як наших православних братів, так і нас, греко-католиків.

Реформу треба робити однозначно. Але як суспільство переконати її підтримати? Наша Церква, зокрема в Галичині й сучасній Польщі, розуміє, що календарну реформу багато наших людей сприйме як перехід на польський календар.

Завдання церковних лідерів — бути чутливими до дискусії, навіть до політичних навантажень, які тема календаря може мати, але дбати про добро народу. І робити те, що правильне, а не те, що всім подобається. У сучасних обставинах маємо унікальну ситуацію, яку неможливо оминути увагою. Наше суспільство вимагає календарної реформи. І ми до цього дуже серйозно ставимося.

Сьогодні в нашій Церкві ми бачимо, що кількість тих, які свідомо, не політично, по-церковному, хочуть нового стилю, зростає. Таких найбільше на Заході України і в Києві. Саме про це ми розмовляли з його Блаженством Епіфанієм, бо хочемо перехід на новий стиль зробити разом. Ми повинні розуміти, яка кількість людей це підтримає, щоб мінімізувати внутрішні напруги. Нам треба це трошки деполітизувати. Ми запропонували православній стороні створити спільну робочу групу, де можна обмінюватися досвідом. Наша Церква має більший досвід календарної реформи, а наші брати православні його тільки здобувають. Дозвіл святкувати Різдво 25 грудня — це своєрідний крок, щоб побачити, як реагуватимуть віряни. Коли я на зустрічі отримав із рук його Блаженства новий церковний календар Православної Церкви України на 2023 рік — це був юліанський календар. Цікавий жест.

Тобто, ми працюватимемо разом і наші патріотичні сили вже не зможуть нам закинути, що ми когось полонізуємо, коли бажаємо рухатися до впровадження григоріанського календаря.

— Наступне Різдво пройде за новим стилем в обох Церквах?

— Давайте ми собі цього побажаємо, добре? Побажаємо змін разом. Я дуже цього хочу, і ми все робитимемо, щоб це нам вдалося. Я оптиміст, хоч намагаюся балансувати між двома крайнощами. У кожній Церкві є група прогресистів і група традиціоналістів. Треба переконати людей, що календар — це питання не догматичне. Календар — це умовність, про яку треба домовитися. Хтось швидше готовий переходити, хтось ще не готовий. Хоча все це скеровує наші енергії в іншому руслі замість того, щоби сконцентровувати на вирішенні найбільшої екзистенційної проблеми нашого часу — війні. А ми починаємо обговорювати коли і що святкувати. Коли горить хата, то не час дискутувати, на яку стіну які ікони вішати.