Цікаво, що на суд було викликано двох свідків, одним із яких став колишній греко-католицький священник, який перейшов у російське православ’я, а другий — молодий, теж у минулому греко-католик, але вже висвячений як православний священник. Вони відмовились свідчити проти обвинуваченого, зіславшись на те, що його не знають. «А може чули будь-що проти нього?», — запитав прокурор. «Чути, то чули, але тільки добрі слова».

Владика Василь пізніше згадував: «В часі процесу суддя і обвинувачувач переганялися в тому, щоб висмівати мене та мою душпастирську діяльність. Одна жінка, присутня в залі суду, піднялася в один момент і сказала: „Як погано смієте поводитися? Уважайте на себе, бо й вас Господь покличе перед свій суд“. Невдовзі після того, як я вже був у тюрмі в Комунарську, нагло помер публічний обвинувачувач; якось сидів в бюрі біля стола і більше не піднісся. Також суддя, що був ще молодим і зовсім здоровим, помер на якусь невідому недугу дуже скоро після того. Вістка про цю Божу кару потрясла цілим Львовом».

Три роки свого ув’язнення владика Василь відбув у тюрмі у Комунарську на Донбасі. Це була одна із найстрашніших в’язниць радянського Союзу. Владика захворів там на серце. Його ноги почали пухнути так, що він не міг ходити. Однак його відмовлялись лікувати. І швидше за все він не пережив би своє друге ув’язнення, якби Божим Провидінням не було призначено нового керівника в’язниці, який подбав, аби владику відвезли в лікарню. Однак здоров’я блаженного було підірване назавжди. Він не любив розповідати про ті роки, але все вказує на те, що він там переніс знущання і зі сторони т. зв. медиків — вже після звільнення кожного разу, бачивши людей в білих халатах, «владику заливав зимний піт і його серце страшенно билося».