В історії Української Греко-Католицької Церкви, як і в історії України загалом, усе ще надто багато подій, які залишаються не дуже відомими широкому загалу чи викривленими радянською, а тепер і російською пропагандою. Один із таких епізодів — діяльність УГКЦ із порятунку євреїв під час Голокосту. Про це у програмі «Історії з історії УГКЦ» розповідає релігієзнавець Юрій Скіра, директор ГО «Центр дослідження історії Східних Католицьких Церков», автор монографії «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост», яку український ПЕН-клуб визнав одним із найкращих гуманітарних видань 2019 року.

Про це інформує Департамент інформації УГКЦ.

Тема досліджень д-ра Юрія Скіри — діяльність духовенства та чернецтва УГКЦ із порятунку євреїв під час Голокосту в Галичині. У центрі цих досліджень — постаті митрополита Андрея Шептицького, його брата Климентія, монахів і монахинь, які в час Голокості переховували єврейських дітей і цілі родини у своїх монастирях та домах.

«Події і перебіг німецької окупації Галичини стали великим моральним викликом для єпископату, духовенства та чернецтва Галицької митрополії Греко-Католицької Церкви, — каже Юрій Скира. — В умовах терору та геноциду проти єврейського народу духовний провід найбільшої Східної Католицької Церкви того часу опинився перед вибором моделі поведінки в умовах щоденного свідчення зла нацистського режиму. Першість у висловленні власного бачення щодо німецької політики „остаточного вирішення єврейського питання“ належала Главі Греко-Католицької Церкви митрополиту Андреєві Шептицькому. З наростанням насильства щодо євреїв у Львові митрополит видає серію пастирських послань, у яких закликає вірних своєї Церкви не брати участі в діях, які несуть ненависть та шкоду людині».

Одне і найвідоміших таких послань — «Не убий!» (1942). У ньому митрополит Андрей апелює до вищих моральних цінностей, говорить про гідність людського життя і застерігає українців від небезпеки бути втягненими у вбивчі речі — протистояння за політичними поглядами, у старий українсько-польський конфлікт та використання українців німцями у своїх каральних операціях. Митрополит Андрей намагався знайти порозуміння і підтримку у православних братів. Про це свідчить його активне листування із православними єпископами, зокрема Іларіоном (Іваном Огієнком), та численні послання до православної інтелігенції України.

Було і листування Митрополита Андрея з Ватиканом. На піку Голокосту, у 1942 році, у листі до папи Пія ХІІ він пише про німецький нацизм, дії якого має перед очима щодня, таке: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії». Звучить дуже актуально щодо нинішньої війни в Україні, чи не так? Можна додати, що митрополит знав і бачив, чим є радянський монстр і на що він здатний, і розумів, що Україна опинилася між жорнами двох тоталітарних режимів, кожен з яких викликав оце «оніміле здивування».

«У серпні 1942 року, у часі „великої акції“ винищення євреїв у Львові, митрополит Андрей переходить до систематичного порятунку всіх, хто звертався до нього по допомогу, — продовжує Юрій Скіра. — Він створює координаційну групу, завданням якої є практичне втілення цього задуму. До неї входили наближені до митрополита священники, монахи та монахині. Була мережа монастирів, сиротинців, дочірніх домів та парафій Церкви, куди таємно відправляли євреїв, які зверталися по допомогу до Глави УГКЦ. Ця дорога життя для них починалася зазвичай саме на Святоюрській горі, з Митрополичих палат.

Дослідження показали, що багато цих єврейських родин були не місцевими — до Львова, до митрополита, їхали звідусюди. Прикладами можуть бути історії родини Штернів, які до 1939 року жили у Кракові, та Хамайдесів із Катовіц. Щодо Штернів, митрополит розпорядився не розлучати маму й доньку під час переховування: він бачив їхній великий біль від втрати близьких і наголосив — вони мають бути разом. У Митрополичій бібліотеці переховувався львівський рабин Давид Кагане, з яким митрополит час до часу зустрічався і підтримував його морально».

Юрій Скіра розповідає про один із випадків, який виглядає, як чудо, але, як засвідчили очевидці, все відбувалося саме так: «Митрополичі палати та капітульні будинки Святоюрського собору були і транзитними місцями у процесі переховування й подальшої переправи в безпечніші місця, і стаціонарними, де люди жили довший час. Переховування євреїв на Святоюрській горі не було безпечним ні для них самих, ні для священників собору. Був випадок, коли на подвір’я перед собором Святого Юра та Митрополичих палат забігла група євреїв, які втікали від облави німців. І митрополит Андрей попросив свого секретаря, отця Володимира Грицая, сховати їх. На запитання, де саме, митрополит відповів, що найкраще це зробити в помешканні отця Володимира, яке було в будинку капітули і складалося із трьох кімнат. Отець погодився, завів туди всіх цих людей і закрив помешкання на ключ. Невдовзі до собору прибули представники СД із вимогою дозволу на обшук. Митрополит погодився, доручивши отцю Володимирові показати всі приміщення. Коли група СД підійшла до помешкання отця, німецький офіцер запитав, чиє воно. Той відповів, що його, і німець наказав не обшукувати і продовжувати огляд. Так були врятовані і євреї, і мешканці Святоюрського комплексу».

«Після закінчення німецької окупації на Святоюрську гору з різних місць укриття привозили врятованих єврейських дітей. Ієромонах Климентій Шептицький контролював їхню передачу Єврейському комітету, який очолив рабин Давид Кагане. Попереду нашу Церкву чекали нові виклики. Але на 1944 рік митрополит Андрей і ті, хто був поруч із ним, врятували безліч людей, а отже і світів», — завершує цей епізод Юрій Скіра.