Довідка паломнику: історія села Погоня

Відпустове Богородичне місце у Прикарпатській Погоні, напевно, не таке відоме як, до прикладу, у Зарваниці. Але з роками набуває популярності серед віруючих (і не лише греко-католиків) завдяки чудотворному джерелу та, найголовніше – чудотворній іконі Матері Божої Погінської – Цариці Покуття, як ще її називають.

Про історію Погінського монастиря Успіння Матері Божої ЧСВВ, його відродження і про чудо повернення головної святині – ікони Богородиці – кореспондентці РІСУ Наталії Палій розповів отець Никодим Гуралюк. Саме завдяки його праці і відбулося відродження святині, яка, зазнала чи не найбільшої руїни за часів комуністичного режиму.

З княжих часів до XVIII століття

Є писемні джерела, у яких згадується будівництво храму Богородиці у Погоні ще за часів князя Данила Романовича. Ідеться, зокрема, про те, що одному з його воєвод, коли той дійшов з військом до території Тисмениці, наснився сон, де святий Миколай йому говорить: «Де наздоженеш татарів – там їх переможеш і побудуєш церкву Богородиці і мені». «Отже, у Тисмениці на валах досі є церква святого Миколая, де була та, яку збудували на честь перемоги над татарами, — розповідає отець Никодим. – Є старожили, які розповідають, як в дитинстві навіть віднаходили в тих місцях монгольські шлеми. А на тому місці, де ми уже зараз збудували собор, була церква під соломою, збудована 1634 року. У ній перебувала чудотворна ікона Матері Божої Погінської. Там вона пробула сто років».

Стала відома програма цьогорічної Міжнародної прощі Вервиці до Погоні

1736 року шляхтянка Йоанна з Потоцьких Велигорська в подяку за ласку, отриману від Богородиці, будує нову муровану церкву, у яку переносять ікону. Новий храм був побудований уже на території монастиря отців-василіян. Свідчення того, що тут жили монахи, отримали чернівецькі та івано-франківські археологи. Вони довели, що монастир перебував тут в різних місцях. Спочатку там, де курган між Тисменицею і Хом’яківкою. «Є така думка, що тут зупинялися монахи, які втікали з неспокійного на той час Києва. Також ми разом з археологами виявили залишки печі для виготовлення цегли. Також неподалік у лісі було багато сміття – відходів від цегляного виробництва. Про це розповідають і старожили», — говорить о. Никодим.

Комуністична навала. Руїна

За часів комуністичного режиму Погінський монастир зруйнували майже дощенту. Не пошкодували ні храму, ні ікон.

«5 березня 1947 року енкаведисти прийшли до монастиря в Погоні і попередили, що 10 березня прийдуть знову і всіх, кого тут застануть, вивезуть на Сибір, — розповідає отець Гуралюк. — Монахам, які тут мешкали, дали змогу за цей час виїхати. Ігуменом монастиря тоді був владика Софрон Дмитерко, помічником був отець Йосип Данилович, з ними перебував брат Мирон Грубий. Владика розповідав, що монахи забрали особисті речі і пішли».

А натомість заселилися енкаведитсти, які роз’їжджали по Прикарпаттю і встановлювали «совєтську власть». А одного разу навіть вчинили стрілянину в погінській церкві, пошкодивши ікони. Далі територію монастиря передали психоневрологічному пансіонату. Директор пансіонату, комуніст, у 1958 році наказав ще й розвалити церкву, яка йому «заважала». Дещо з того, що було в церкві, вдалося врятувати. Бічні престоли, образи забрали до сусідніх Пшеничників.

Відродження святині

Отже, до початку 90-х років минулого століття у Погінському монастирі нічого майже не збереглося — лише стара каплиця і один корпус, який був зруйнований. В інших корпусах, збудованих наприкінці 30-х років минулого століття, розмістили психоневрологічний пансіонат, який там є досі.

З відродженням УГКЦ постало питання повернення Погінського монастиря василіянам. Першим, кого направили туди, став отець Никодим Гуралюк, який вже розпочав відновлення монастиря отців василіан і храму Царя Христа на Майзлях в Івано-Франківську. А село Погоня знаходиться приблизно за дванадцять кілометрів від нього, біля райцентру Тисмениця.

Отже, отець Никодим опинився сам в Погоні і мусів якось відновити давню обитель.

«Одразу виникли труднощі через те, що місцеві жителі насправді були проти монастиря, — каже священик. — Починалося все ніби і добре, але коли мова пішла про будівництво нової церкви, яку планували спорудити на території поблизу інтернату, у людей чомусь склалося враження, що і його ми заберемо, а через це багато з них залишиться без роботи. Отже, селяни вважали, що краще, щоб все залишилося без змін – священик з сусіднього села приїжджав раз на тиждень — і добре».

Але отець Никодим не відступав. Переконав людей, що все буде по-іншому і почав важку кропітку працю. У Рунгурах на Коломийщині віднайшов стару церкву, яку перевіз до Погоні. Але далі у роботі ігумена виникали перерви – його переводили до Заліщиків і Добромиля.

Чи не найперша прочанка Марія Легінь, яка на початках 90-х років ходила до Погоні, розповідає, що про святиню дізналася від старих людей у Івано-Франківську. «Було боляче, що про таке святе місце ніхто не знає, — ділиться пані Марія. — Але я дуже багато молилася, щоб люди дізналися про нього. Далі поступово до мене приєдналися інші прочани. Ми ходили пішки від Івано-Франківська. Також я допомагала вести господарство у монастирі – обробляти город. Це справді велика ласка мати так близько таке гарне відпустове місце, яке зараз відродилося».

«1992 року мене перевели до Заліщиків, а до Погоні я повернувся 1995 року. Але в тому ж році знову перевели з Погоні до Добромиля, де відбув чотири роки», — каже отець Никодим.

Проте, на початку 2000 він повернувся до Погоні вже на постійно. «Не знав за що братися. Думаю, потрібно купити все необхідне для того, щоб жити, для побуту, — розповідає священик. — Став біля джерела і питаю у Бога – «Що робити?» і почувся мені голос – «Будуй!». Тоді відразу уявив, де має бути храм. Це дало мені новий поштовх до праці. Звернувся до архітектора Ігоря Пилипіва, розповів йому яким бачу нову церкву. Він переніс мої думки на папір. Далі була робота з документами на землю, проектами. Найголовніше – ніхто не відмовив і ніхто не говорив про кошти за послуги. І все необхідне вдалося зробити протягом півтора року і розрахувався за все вчасно».

Отже, 2003 року розпочали будівництво альтанки-ротонди, де є фігура Богородиці. А 2004 року заклали наріжний камінь будівництва храму.

У лютому 2005 року ротонду було збудовано і освячено. Після цього духовне життя в Погоні відчутно активізувалося. 2006 року відбулися урочистості з нагоди відновлення Хресної дороги і проведено «Прощу Вервиці», яка стала на той час найбільш масштабною у цьому відпустовому місці.

«Коли почали будівництво собору, то я зрозумів, що триватиме воно довго, — ділиться о. Никодим. — Але трапезну церкву, яка розміщена під ним, освятили у 2008 році. 2010 року заклали фундамент самого храму. Завершили його спорудження і освятили в жовтні 2013 року — будували фактично рік і все лише силами громади і церкви. Так захотіла Богородиця – свій храм возвеличила тою справжньою любов’ю, з якою його будували. Іконостас церкви унікальний – двобічний, виготовлений богородчанськими майстрами. А вишиття роботи косівських майстринь».

Цікаво, що отець Никодим Гуралюк відновив на території Погінського монастиря чернечий цвинтар куди, разом з отцем Порфирієм Шумилом перевіз і перепоховав усіх священиків, які жили в окрузі. Всього тринадцять ченців, могили яких віднайшли на Тернопіллі і Прикарпатті. «Самі розкопували і самі переховали, — каже священик. – Розпізнати віднайдені залишки можна було за колорадками, бо вони з каучуку».

Отже, відроджується Погінська святиня, про яку протягом довгого часу майже не згадували, росте число прочан. Всі хто побував у Погоні, обов’язково хочуть повернутися сюди знову. Тому у планах отця Никодима Гуралюка — благоустрій території, спорудження дзвіниці, спеціального відпочинкового комплексу для прочан. Також вирішити проблему з забезпеченням водою, яку, як він каже, мабуть доведеться підводити з Тисмениці.

Зараз у монастирі мешкає четверо єромонахів на чолі з ігуменом.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав Шевчук, який у 2018 року вперше побував в Погоні на «Прощі Вервиці», зазначив, що тут дуже гарно і є чудова інфраструктура для перебування прочан у цьому справді святому місці.