«Час нам самим навчати своїх дітей», — Митрополит Володимир Війтишин про відкриття Католицького садочка в колишній резиденції Станиславівських єпископів
«Це приміщення, яке колись було красивим і світлим — домом, де жили єпископи Станіславської Єпархії, які його любили, — з часом перетворилося на дім страху, дім смерті для нашого народу. І саме тому для нас так важливо, щоб сьогодні там знову лунав сміх, щоб це місце стало простором радості, любові, правдивої історії. Щоб наша молодь зростала, виховуючись на прикладах справжнього — того, що дійсно було».
Про шлях від ідеї до реалізації Католицького садочка святого Василія Великого, про історичну пам’ять і християнське виховання дітей у час війни, розповів Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин в інтерв’ю Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ.
— Владико, чи могли б Ви пригадати момент, коли вперше народилася ідея створити Католицький садочок саме у стінах колишньої резиденції Станиславівських єпископів? Що було для Вас найбільшим поштовхом у цьому рішенні?
Коли я став правлячим Архієреєм Івано-Франківської Єпархії, одне з перших завдань, які собі поставив — дослідити стан церковної документації, зокрема правовий статус майна та земель, що історично належали нашій Церкві. На Синодах Єпископів неодноразово обговорювали питання репресій проти Церкви. Адже до них Церква мала свої споруди, у яких здійснювалося духовне служіння. Зокрема, значна частина церковного майна розташовувалася на вулиці Шевченка в Івано-Франківську. Там, де нині працює Католицький ліцей святого Василія Великого, колись була семінарія Станиславівської Єпархії.
Важливим постало питання: а де ж мешкали тодішні єпископи, де знаходилася єпархіальна консисторія (ред. — канцелярія)? Все це розміщувалося на тій самій вулиці Шевченка, у будинку навпроти. У тому самому будинку, який пізніше використовували НКВД, а ще пізніше — військові, і врешті там розмістився Господарський суд. Ми неодноразово зверталися до міської влади з проханням повернути цей будинок, який має велике значення для нашої Церкви та історії міста. Ми висловлювали готовність відновити його та використовувати на благо громади, зокрема — для дітей.
Завдяки підтримці та розумінню влади, будинок нам вдалося повернути. Сьогодні його відновили, і, згідно з нашими планами, започаткували там дитячий садочок. Це символічно: там, де була семінарія, вже навчаються школярі, а де колись жили і працювали єпископи — тепер зростатимуть найменші мешканці міста.
Надзвичайно цінним є те, що ця будівля, зведена ще у 1844 році, має виняткове історичне значення. У ньому проживали Станиславівські єпископи — зокрема владики Юліан Пелеш, Юліан Сас-Куїловський, Андрей Шептицький, який саме у Станиславові робив перші кроки на шляху великого служіння Церкві та українському народові. Тут також жив і блаженний Григорій Хомишин, якого заарештували й ув’язнили радянські органи влади. Після численних тортур він помер у тюрмі в Києві, але так і не зрікся своєї Церкви. У 2001 році під час візиту Папи Івана Павла ІІ до України його було проголошено блаженним разом з іншими мучениками за віру.
Цікаво, що після виходу УГКЦ з підпілля єпископи вже мешкають в іншій резиденції — зокрема, завдяки старанням Владики Софрона Мудрого.
— Як Ви вже зазначили, історія цього будинку включає й важкі періоди переслідувань Церкви: свого часу тут розміщувалися радянські органи влади, а тепер тут звучать дитячий сміх і молитва. Які відчуття у Вас викликає ця зміна, за яку наша Церква так довго боролася?
Я відчуваю глибокий спокій і велику радість. Знаєте, справді — велику радість. Адже у тому будинку, де сьогодні сміх дітей, колись було НКВД, там працювали слідчі, там катували наших людей — за віру, за національну позицію, за любов до України.
Це приміщення, яке колись було красивим і світлим — домом, де жили єпископи Станіславської Єпархії, які його любили, — з часом перетворилося на дім страху, дім смерті для нашого народу. І саме тому для нас так важливо, щоб сьогодні там знову лунав сміх, щоб це місце стало простором радості, любові, правдивої історії. Щоб наша молодь зростала, виховуючись на прикладах справжнього — того, що дійсно було.
— У садочку діти мають можливість молитися та пізнавати Бога змалечку. Яка, на Вашу думку, роль християнської освіти в умовах сьогоднішньої України, зокрема в час війни?
Знаєте, в народі кажуть: «Вчи Іванка, бо Івана буде пізно». Хто має виховувати наших дітей, як не ми — українці, прикарпатці, івано-франківці? Це наші діти, і вони мають знати історію, пізнавати свою правдиву віру. Досить того, що нас колись навчали чужі — час нам самим навчати своїх дітей. Нехай наші дітки будуть найкращими , а для цього ми будемо навчати їх правди, говорити правду, передавати її серцем. Можна багато говорити, що ми любимо наших дітей, що любимо наше місто. Але важливо не лише говорити — важливо діяти. Бо можна багато обіцяти, а нічого не зробити. А ми — і сказали, і зробили. Ми відкрили двері і сказали: «Приходьте — це наш дарунок вам». Бо справжня любов проявляється в ділах.
— Що б Ви хотіли побажати діткам, які незабаром переступлять поріг цього місця дитинства?
Я думаю, що найперше слід побажати їм Божого благословення і опіки. Переконаний, що ще настане час, коли ці події буде докладно описано — і про наше місто Станиславів, і про все, що тут відбувалося. І, можливо, колись хтось скаже: «А ви знаєте, я ходив у садочок у тому самому будинку, де жили наші єпископи». Хіба це не буде приємно згадати вже в дорослому віці?
Колись у цьому місці жили великі люди, тож хотілося б, аби й сьогодні тут зростали нові величні постаті. Щоб ці дітки стали в майбутньому лікарями, вчителями, інженерами, президентами, депутатами, священниками, єпископами чи журналістами. Щоб вони були інтелектуальною елітою України, але перед усім — гідними людьми.
Ми передаємо дітям один із найстаріших будинків Івано-Франківська. Це місце — з душею, з історією, з місією. І нехай воно дарує дітям силу, гідність і віру в добре майбутнє.
Розмовляла Марія Іванців
для Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ