Черговий випуск «Історій з історії УГКЦ» — про період розквіту однієї з найбільших християнських святинь України, Почаївської лаври. «Золотою добою» обителі було XVIII століття, коли вона належала до Унійної (Руської) Церкви і нею володів Чин святого Василія Великого. Тоді цей монастир на Тернопільщині став потужним осередком українського книгодрукування і української культури загалом.

Про це повідомляє Департамент інформації УГКЦ.

Про василіянське століття Почаївської лаври розповідає релігієзнавець і історик Церкви Юрій Скіра (Інститут екуменічних студій, УКУ):

«Монаше життя тривало у Почаївському монастирі з середньовіччя. Весь цей час монастир був православним, але у 1712 році прийняв унію і став Василіянським. Варто зазначити, що XVIII століття було „золотою добою“ як для Унійної Церкви у Речі Посполитій, так і для Чину святого Василія Великого (ЧСВВ). В 1770 році у Речі Посполитій діяло аж 150 Василіянських монастирів, а Почаївський мав статус архимандрії».

Василіяни в Почаєві мали щедру підтримку канівського старости Миколая Потоцького. Він був римо-католиком, але у старшому віці, у 1773 році, перейшов до Унійної Церкви, поселився на території Почаївського монастиря і став його щедрим жертводавцем — за 30 років віддав на монастир понад 2 мільйони злотих. Був ініціатором і меценатом будівництва собору Успіння, залучивши найкращих архітекторів і скульпторів того часу. Ініціював коронацію образу чудотворної Почаївської Богородиці папою Климентом XIV: дві корони для церемонії були виготовлені коштом мецената у Римі.

«У цей час Почаївський монастир особливо славився своєю друкарнею, — оповідає Юрій Скіра. — З 1648-го по 1800-ті роки василіянські друкарі загалом видали 469 видань, з них 394 надруковано саме в Почаєві. З цього можна зробити висновок, що Почаївський монастир був головним осередком василіянського книгодрукування у XVIII столітті».

Книги, надруковані в друкарні Почаївського монастиря, поширювалися по всій Україні та за її межами. Значну їх частину становила літургійна література церковнослов’янською та латинською мовами. Водночас друкувалися й книги для мирян — різноманітні катехитичні та навчальні книги, деякі з яких мали по кілька видань. Ці книги були написані «книжною» церковнослов’янською мовою, яка була на той час мовою богослужінь в Унійній Церкві. Але василіяни вважали, що Слово Боже потрібно доносити мовою, близькою і зрозумілою тим, кому це Слово призначене, тому деякі з цих видань є зразками спроби «олітературнення» української розмовної мови.

«Ці видання справді були революційними для свого часу, — каже Юрій Скіра. — Так, у 1722 році в Почаєві видали перший польсько-церковнослов’янський словник. У 1787 році — працю отця Ігнатія Кульчицького „Взірець Руської Церкви“. Видали і першу спробу викладу історії Унійної Церкви із залученням історичних джерел з римських архівів. І, що найважливіше, наприкінці XVIII століття в друкарні книги видавалися мовою, наближеною до народної».

Дослідниця культуроутвоюючої ролі василіян у XVIII столітті, професор Варшавського університету Йоанна Ґетка вказує наступне: «Василіанські друковані видання того часу відображають процес формування сучасної нації, яка спирається на культурну спільноту, на відміну від більш ранньої політичної нації. Вступи до цих видань показують: монахи дуже добре розуміли, що мова має першорядне значення для цього процесу. У цьому контексті їхня діяльність має цивілізаційний вимір: завдяки глибокому розумінню місцевих реалій, задовольняючи потреби місцевих читачів, василіани створили ґрунт для майбутніх національних рухів. З огляду на це, їхню місію можна порівняти з роллю, яку відіграла Католицька Церква у збереженні польськості під час поділів Речі Посполитої».

Але політичні реалії змінилися: після придушення повстання Тадеуша Костюшка 1794 року відбувся третій поділ Речі Посполитої (1795) між росією, Австрією і Прусією. Західна Волинь, на теренах якої був Почаївський монастир, відійшла до складу російської імперії, яка насаджувала своє, російське православ’я.

«Василіянські монастирі поступово закривали і проводили політику насильного переведення у православ’я. У 1831 році, після польського Листопадового повстання, російська влада виселила василіян з Почаївського монастиря. На їх місце відразо було поселено монахів-росіян з Курська», — розповідає Юрій Скіра.

Василіянам тоді заборонили забрати своє майно — книги, які вони видавали: у підвалах собору Успіння залишилося 20 тон конфіскованих книг. Не дозволяли забрати навіть ікону Пресвятої Богородиці.

«Року 1870-го львівський книготорговець Михайло Димет викупив по п’ять примірників цих друків — це понад 100 кілограмів. Врятовані пам’ятки роздарував церковним бібліотекам. Решту відправили як макулатуру на паперовий завод до села Михля біля Луцька», — пише дослідник історії Почаївської лаври, релігієзнавець і історик Володимир Мороз (Інститут історії Церкви, УКУ).

«Але почаївським василіянам все-таки вдалося тоді забрати з собою найцінніше — чудотворну ікону Богородиці: на її місце в церкві вони залишили копію. Та, на жаль, вивезений оригінал згодом загубився. Блискуче василіянське століття Почаївського монастиря скінчилося», — завершує розповідь Юрій Скіра.