Довідка

Народився майбутній Патріарх у сім’ї Євстахія Любачівського та Анни Олійник і був первістком. 28 червня Мирослав Іван був охрещений у долинській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, у якій у травні 1921 року прийняв також перше Святе Причастя. Його середній брат Євген загинув під час Другої світової війни, а наймолодший Богдан став інженером і оселився в США. Вчився у Долинській народній школі та Стрийській гімназії, яку закінчив у 1933 році з відзнакою. Продовжив навчання у Львівській богословській академії на факультеті філософії, а потім — теології. Митрополит Андрей Шептицький, зауваживши здібного студента, відправив його вчитися до відомого у Західній Європі богословського університету Канізіанум в Інсбруці (Австрія).

Священиче служіння

Через рік, 18 серпня 1938 року, Мирослав прийняв дияконські свячення, а через декілька днів 21 вересня 1938 року приїхав до Львова та з рук митрополита Андрея Шептицького прийняв ієрейські свячення. Його призначили на служіння у Львівську архиєпархію. Однак, він не покидає навчання в Інсбруці, а продовжує студії у швейцарському місті Сіоні через початок війни та аншлюз Австрії. Саме там, о. Мирослав захистив докторську дисертацію з богослов’я на тему «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії». Вищу теологічну освіту освоював у Біблійному Інституті у Римі протягом 1942—1945 років (здобуває ступінь магістра біблійних наук і доктора теології) та на студіях Папського Григоріанського університету (1945—1947 роки) (отримав ліцензіат з філософії). Одночасно, за дозволом кардинала, протягом тих самих років студіював медицину в Італійському королівському університеті.

29 травня 1947 року Мирослав Любачівський переїхав до США у м. Філадельфія (штат Пенсильванія), а потім у м. Стемфорд (штат Коннектикут, США). У 33-річному віці о. Мирослав активно виконує організаційні церковні завдання. Згодом служить у парохіях аж двох штатів Пенсильванія і Вісконсин, є парохом церкви св. Петра і Павла у м. Клівленді (штат Огайо, США). Цікаво, що о. Мирослав мав ще неабиякі письменницькі здібності! Писав недільні проповіді, богословські статті, переклав Катехизм Тридентського Собору. Але особливо цінними є його праці «Вірую в єдиного Бога», «Ранішні розважання» та «Десять заповідей Божих». «Вірую в єдиного Бога» кожен може прослухати в аудіоформаті, який було видано до 95-ї річниці з дня народження. Самі ж записи зроблено у 1993 році на радіо «Воскресіння» у Львові.

Отець Мирослав Любачівський у 54 роки стає духівником Української католицької семінарії св. Йосафата у м. Вашингтон. Через два роки — професор Академії св. Василія у Філадельфії. У 1973 році у м. Стемфорд його призначають духівником Семінарії св. Василія. Через п’ять років Папа Павло VI надав о. Мирославу Любачівському ступінь почесного прелата.

Єпископська діяльність

У 1979 році у житті о. Мирослава стались важливі події. 13 вересня Папа Іван Павло II призначив його митрополитом Філадельфійської архиєпархії. Тоді ж, у листопаді, він приїздить до Рима (Італія). За участі Йосифа Сліпого, митрополита Максима Германюка та Папи Івана Павла II 12 листопада у Сикстинській капелі відбулась його хіротонія на єпископа. Відтак Мирослав-Іван Любачівський став архиєпископом УГКЦ у м. Філадельфія.

На бажання Патріарха Йосифа Сліпого, після Синоду Єпископів УГКЦ, 27 березня 1980 року владика Мирослав Любачівський був призначений коад’ютором (з правом спадкоємності) Верховного Архиєпископа. «Після довгої застанови і призивання помочі Господа в молитві, прийшов я до висновку, щоб іменувати як коад’ютора з правом наслідства для Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого Преосвященнішого Кир Мирослава Івана Любачівського, митрополита Філадельфійського для українців. Для цього високого завдання його чинять достойним його непересічна побожність, його пастирська ревність, його наукова підготовка і гарні прикмети лагідності та покори, що скращують його вдачу. Йому належить моє довір’я і мої побажання — дуже щирі й сердечні», — проголосив у своєму «Слові до українських владик» Римський Папа Іван Павло ІІ.

Після смерті Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року Мирослав-Іван Любачівський перебрав керівництво УГКЦ і став наслідником покійного Патріарха та опікуном семи мільйонів вірних своєї Церкви. 25 травня 1985 року Папа Іван Павло ІІ призначив його членом колегії кардиналів з титулом собору Св. Софії на Віа Боччеа в Римі. Він став четвертим кардиналом в історії УГКЦ після Львівських митрополитів Михайла Левицького, Сильвестра Сембратовича та Патріарха Йосифа Сліпого.

Коли Україна отримала незалежність, Блаженніший Мирослав повернувся на Батьківщину. Сталось це 31 березня 1991 року. Перше, що зробив очільник УГКЦ — це навідався до рідного дому у м. Долині (Івано-Франківська область). Опісля, береться до невтомної праці відбудовника Церкви. Легалізує з підпілля Українську Греко-Католицьку Церкву в Україні.

Засновує архиєпископську курію, створює нові єпархії, реорганізує структури клиру, висвячує нових священиків, налагоджує напружені стосунки з православними, велику увагу звертає на освіту та молодь. Фактично, в час незалежності, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський закладає першу цеглину для визнання УГКЦ як Патріархату. Адже у 1992 році відкрив перший Синод Єпископів УГКЦ.

Як писав ректор Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ о. Мирон Бендик: «Кир Мирослав поглиблює історичні фундаменти змагань УГКЦ, вказуючи на епізоди прихильного ставлення Апостольського Престолу до українського патріархату в минулому: „У XIX ст. Папа Григорій XVI у 1843–1853 pоках хотів визнати українцям Патріархат, бо сто років тому Українська Церква була загрожена переслідуванням та небезпекою знищення з боку царської Росії“. З цього Любачівський виводить історичні паралелі з 80-ми роками XX ст.: „Ваша Святосте, скріпіть нашу віру, посиліть нашу надію і бодріть у боротьбі з силами тьми призначенням патріархату, що про нього просимо в нашому зверненні“. Крім історичних, кир Мирослав наводить екуменічні мотиви: „Як Східна Католицька Церква, ми глибоко турбуємося про наших східних православних братів. Ми для них — „уніати“, ми є для них еклезіологічною аномалією. Для них — ми латинники в східних шатах, бо ми залежні прямо від західного патріархату Риму. Для них ми не є повноправною Церквою східного обряду в злуці з Римом“. Відсутність патріаршого статусу — це недостатність еклезіальної повноти зі східної точки зору. Особливо неекуменічними є факти безпосереднього канонічного підлягання Східних Церков Латинській Церкві, включно з іменуванням східних єпископів патріархом Заходу чи навіть затвердження ним Верховного Архиєпископа. При такій латинській системі управління східними залишаються тільки „шати“, зовнішня екзотика».

З 1992 по 1994 роки Блаженніший Мирослав Любачівський докладає чимало зусиль, щоб відновити Львівську богословську академію (тепер Український католицький університет). Також, завдяки йому було відкрито Дрогобицький єпархіально-катехитичний інститут Пресвятої Трійці, при якому створено у 1996 році Дрогобицьку духовну семінарію блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима.