«Це не бійка за Церкву, а війна за Христа віру», — такими були останні слова Данила Кармаша, одного з 13-ти вірних, розстріляних 24 січня 1874 року сотнею царських солдат за відмову передати сільську греко-католицьку церкву православному священику. Їх тіла цілу добу лежали непохованими на сільському цвинтарі, поки не були скинуті в спільну могилу, місце якої зрівняли із землею, з метою приховати його від мешканців села. Сьогодні звемо їх Пратулинськими мучениками та щороку, 23 січня, вшановуємо їх пам’ять.

Внаслідок Польського повстання 1830-31 рр.,  урядом Російської імперії стали проводитись жорсткі акції, що допускали силове примушення до переходу у православ’я. В 1839 році була ліквідована греко-католицька структура в Білорусі та Литві. Єдиною територією, де на той час ще зберігалась греко-католицька церква, залишилась Холмщина та Підляшшя. Після польського повстання 1863-64рр., заходи проти греко-католиків стали ще жорсткішими. Набуло поширення переселення греко-католицьких священиків в австрійську Галичину, а галицьких москвофілів на Холмщину та Підляшшя. До останніх належав і Маркел Попель, якого Російський православний Синод призначив адміністратором Холмської єпархії. Діяльність Попеля в подальшому полягала в забороні священнодіяння душпастирів, які були у сопричасті з Апостольською Столицею, і заміні їх православними.

Наприкінці 1873 року парафіяльний священник cела Пратулина о. Йосиф Курманович, боячись арешту за неприйняття ним православ’я, відслужив Різдвяну Літургію і покинув село. Перейшовши кордон з Австрією, переселився на Галичину. Парафіянам він сказав, що скоро влада заборонить греко-католицьку церкву.

У січні 1874 року Маркел Попель відправляє в Пратулин православного галицького москвофіла о. Леонтина Урбана, якому парафіяни відмовилися віддати ключі від церкви. На скаргу о. Урбана в поліцію, до села прибув царський поліцейський виконавець Катунін, який повторив вимогу, на яку ще раз отримав рішучу відмову. Через кілька днів, 24 січня Катунін та о. Урбан повернувся до Пратулина із сотнею солдат під командуванням полковника Штейна. Коло церкви зібралось понад 500 вірних греко-католиків з метою захистити право на свій храм. Коли солдати вишикувались вздовж зовнішнього боку паркану, що оточував церкву, почались останні переговори. Данило Кармаш, тримаючи розп’яття в руках, нагадав Катуліну про його попередні запевнення, що уряд не має наміру зробити з них православних.

Тим часом полковник Штейн наказав солдатам перегрупуватись і за допомогою багнетів звільнити собі вхід до храму. Деякі жителі села самі колись служили в царській армії і знали, що закон забороняє насильство військових над мирним населенням. Бачачи приготування солдат, один з вірних на ім’я Фелікс Осип’юк нагадав, що відносно царської постанови бити нікого не дозволено і, якщо солдати на це підуть, то парафіяни будуть оборонятись як можуть. Проте він додав, що в разі коли «цар вповноважив вас нас убити, то люди готові загинути за Бога і віру, і ніхто не відступить перед смертю ні кроку». Після цього солдати перебрались через паркан, і за допомогою прикладів та багнетів почали прокладати собі дорогу до дверей церкви, однак були зустрінуті каміннями і піднесеними догори палицями. Тоді полковник Штейн відкликав солдат назад, наказав заряджати зброю і розгорнути військовий штандарт. Бачачи такий розвиток подій, Данило Кармаш підняв над головами розп’яття, яке тримав, та закликав всіх викинути каміння і палиці, мовивши: «Це не бійка за Церкву, а війна за Христа віру». Сурмач просурмів сигнал «в атаку» — і під бій барабанів був відданий наказ відкрити вогонь. Розстріл припинився через випадкове попадання кулі у свого ж солдата одним із тих, хто стріляв.

На місці загинуло 9 осіб, ще 4 померли вдома від смертельних поранень. Данило Кармаш, Вінкентій Левонюк, Іван Андреюк, Констянтин Лукашук, Максим Гаврилюк, Михайло Ваврищук, Лука Бойко, Ігнатій Франчук, Микита Грицюк, Констянтин Бойко, Пилип Герилюк, Онуфрій Василюк та Вартоломій Осип’юк — їх тіла, що були вбиті на місці, цілу добу лежали непохованими на сільському цвинтарі, поки не були скинуті в спільну могилу, місце якої зрівняли із землею, з метою приховати його від навколишніх мешканців.

Крім 13-ти загиблих, унаслідок розстрілу було поранено близько 180 осіб, ще понад 580 осіб було вивезено до Сибіру. Після прибирання місця від слідів розстрілу, церкву переосвятили, але люди туди вже не ходили, а в 1886 році споруду розібрали.

6 жовтня 1996 року у 400-ту річницю Берестейської унії Папа Іван Павло II проголосив мучеників з Пратулина блаженними. В Українській Греко-Католицькій Церкві укладено акафіст і молебень до Пратулинських мучеників.