Юрій Скіра в одному із своїх досліджень зазначає таке: «У 1942–1944 роках заходами глави Греко-Католицької Церкви було врятовано близько двохсот євреїв. Досліджуючи цю акцію порятунку, потрібно ставити особливий акцент на тому, що митрополит Андрей Шептицький підтримував активні контакти з представниками єврейського народу протягом усього свого служіння як Львівський архієпископ. Тому ця допомога не була спонтанною. Митрополит орієнтувався у тих процесах, крізь які проходило життя євреїв у Галичині. Йому були знайомі єврейські культурні, громадські та релігійні діячі. Часто до нього у потребі зверталися пересічні євреї, яким він допомагав. Його ж постать була пошанована серед єврейської інтелігенції. Через ці контакти, досвід спілкування, у нього формувалося бачення єврейства. Перелічені фактори у поєднанні з християнським обов’язком допомоги ближньому стали тими речами, які спровокували митрополита Андрея Шептицького до позиції опору нацистському режимові та порятунку приречених євреїв. У цьому ключі важливо відобразити взаємовідносини між сторонами у міжвоєнний період. Тільки за допомогою цього буде можливо зрозуміти практичний вибір предстоятеля Церкви під час Голокосту».

В УГКЦ покоління братів Шептицьких — зокрема, й середовище студитів, на той час мало досвід протистояння і спротиву радянському режиму під час першої окупації Галичини 1939–1941 років, з репресіями, переслідуваннями і зачистками. Після радянської окупації в монастирях залишилися найстійкіші монахи, глибоко віддані своєму покликанню. Вони зуміли вибудувати ефективну систему конспірації, яка давала можливість переховувати і утримувати євреїв впродовж двох років німецької окупації і, особливо, під час Голокосту. Одним із таких місць, поряд із Святоюрським собором, монастирем священномученика Йосафата, Свято-Іванівською лаврою та фабрикою «Солід» у Львові, була Святоуспенська лавра в Уневі.

Чи був порятунок євреїв у селі технічно простішим, ніж у місті? «І так, і ні, — каже в одному з інтерв’ю Юрій Скіра. — І характерний приклад в цьому сенсі — діяльність студитів в Уневі, де розташована Свято-Успенська лавра. З одного боку, атмосфера в самому селі була не дуже сприятливою — завжди вистачало людей, готових донести, що монахи ховають євреїв. Та й прихід радянської влади у 1939 році у багатьох зірвав дах — націоналізація церковного майна перетворилася на відкритий грабіж: сусіди почали доносити один на одного, намагаючись відібрати землю чи майно, продовжили займатися цим і при німцях, розраховуючи на винагороду за впіймання єврея. З іншого боку, після окупації вермахтом Польщі в Галичину потягнулися колони єврейських біженців: багатьох із них розселили в конфіскованих приміщеннях Лаври в Уневі. Це не було чимось винятковим: у Духовній семінарії Святого Духа у Львові теж жили єврейські біженці, а коли місто зайняли німці, за розпорядженням ректора академії Йосипа Сліпого, цих людей ще деякий час ховали в підвалах будівлі. У 1942 року почалися депортації єврейського населення із сільської місцевості у створені в містах гетто: небагатьом вдалося втекти в ліси, і студити носили їм їжу. Для розуміння ситуації: навесні 1942-го в Уневі почався справжній голод, жителі полювали на горобців. Пізніше монастир став притулком для євреїв, яких студити переправляли зі Львова».

«У 1942 році Митрополит Андрей Шептицький доручає унівським студитам переховування єврейських дітей у їхньому сиротинці при Лаврі, — розповідає далі Юрій Скіра. — Цей сиротинець відразу увійшов до системи подібних закладів, якими користувалася координаційна група у Львові задля втілення проекту Глави Греко-Католицької Церкви з порятунку євреїв: сиротинець стає як транзитним, так і стаціонарним довготривалим місцем укриття єврейських дітей. Як і у випадку монастиря святого священномученика Йосафата у Львові, унівських монахів попередили щодо ризикованості цієї справи. Але всі члени монашої спільноти прийняли задум і погодилися на участь у цій справі. Серед них, задля більшого збереження таємниці, утворилася група, глибше посвячена у всі нюанси. В кінці серпня 1942 року проект почав втілюватися у життя. Тоді особистий водій Митрополита Андрея — Іван Гірний, перевіз до Унева перших дітей з Львівського гетто».

«Діти, яких привозили до Унева, потрапляли у світ, абсолютно не схожий до того світу, в якому вони росли і виховувалися, — продовжує дослідник. — Дехто не витримував випробувань. Так, наприклад, у цей період до Унева направили двох племінників перемишлянського адвоката доктора Леона Ротфельда, який перед війною мав тісні робочі контакти з Лаврою. Діти прожили в сиротинці лише тиждень. Вони походили із заможної родини, і не витримавши суворого способу життя у притулку, попросилися назад до батьків.

Поступово Унів перестав бути транзитним пунктом у системі порятунку єврейських дітей студитами. Сиротинець в Уневі став стаціонарним місцем переховування — зокрема, для трьох єврейських хлопців, якими у 1942–1944 роках опікувався префект сиротинця ієродиякон Даниїл (Тимчина). Мова йде про Дорка Боровецького — Одеда Амаранта, Данила Червінського — Адама Даніеля Ротфельда, та Левка Хамінського (Леона Хамайдеса)».

Ці троє хлопців, які ховалися в монастирі до кінця окупації, залишили важливі свідчення про цей період, свій порятунок і тих, хто їх рятував. Леон був сином рабина з Катовіце, якого спочатку переховували в соборі св. Юра. Там же ховали народженого в Тель-Авіві Одеда Амаранта, який дуже невчасно приїхав з мамою відвідати родичів і застряг у Львові з початком війни. Завдяки своєму дідусеві він непогано говорив українською, отримав ім’я Дорко Боровецький і був переданий під опіку монахам. Упродовж декількох місяців Одед/Дорко жив у селі в місцевого священника, вивчаючи молитви і місцеві звичаї, поки не перестав відрізнятися від українських хлопчиків і був переведений у монастирський притулок в Уневі. Леону Хамайдесу було складніше — української він не знав і на запитання сторонніх повинен був відповідати, що вдома його сім’я розмовляла польською.

«Ієродиякон Даниїл Тимчина був надзвичайно обережним, строгим і передбачливим у справі, яка могла коштувати життя йому, його співбратам та довіреним дітям, — у розповідає Юрій Скіра про рятівника і опікуна цих та інших дітей. — Перш за все, він поінформував єврейських хлопців, як себе поводити в товаристві інших дітей. Очевидно, він детально обдумав і склав цілу систему заходів конспірації. Наприклад, ієродиякон заборонив дітям говорити про їхнє минуле. Другий блок стосувався питань побуту: дітям було заборонено ходити в туалет, коли там були інші люди; митися вони також мали ходити парно. Оскільки кількість єврейських хлопців була непарною, один із них мав ходити митися з монахом. Для дотримання дисципліни ієродиякон розробив жорстку систему покарань, яка стосувалася всіх без винятку вихованців сиротинця. Як наслідок — за наступні три роки німецька влада не виявила цих трьох хлопців, незважаючи на часті обшуки та доноси, які надходили із зовнішнього до монастиря світу».

«Так чи інакше, система конспірації жодного разу не дала збою, — додає в інтерв’ю Юрій Скіра. — Одного разу німецька делегація приїхала в монастир, де студити представили їм своїх вихованців, серед яких і Адама Ротфельда, сім’я якого загинула взимку 1942 року в Перемишлянах. Німці гладили чотирирічного Адама по голівці і вручили йому подарунок, як і іншим дітям».

Після завершення окупації Леона Хамайдеса та Одеда Амаранта було перевезено до Львова, де Леона всиновила жінка-єврейка, а Одед повернувся до своїх батьків. Адама Данієля Ротфельда не висновив і не забрав ніхто, тому він перебував в Унівському сиротинці аж до його ліквідації; пізніше він був перевезений до Польщі. У 2005 році Адам Данієль Ротфельд став міністром закордонних справ Польщі і у цьому ж році в Уневі відкрив меморіальну дошку на честь порятунку єврейських дітей братами Шептицькими.

Більше на цю тему — у працях дослідника:

Юрій Скіра. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост: монографія. Київ: Дух і Літера, 2019.
Твори Праведника народів світу ієромонаха Даниїла (Тимчини), Львів: Свічадо, 2020

https://www.xn—e1 agqdganc.com.ua/img/library/pdf/6.pdf

Проти течії. Як українські монахи-студити євреїв рятували (інтерв’ю Юрія Скіри)
https://synod.ugcc.ua/data/proty-techiy-yak-ukraynski-monahy-studyty-vreyv-ryatuvaly-3688/

Юрій Скіра. Лихоліття Першої світової війни як чинник формування досвіду протистояння викликам воєнного часу в монахів Студійського уставу. — Науковий вісник Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки. Серія: Історичні науки. — Луцьк, 2017. — № 4 (353)
https://evnuir.vnu.edu.ua/bitstream/123456789/13173/1/10.pdf

Юрій Скіра. Початок акції порятунку євреїв Митрополитом Андреєм Шептицьким у серпні 1942 року. — Evropský filozofický a historický diskurz. Praha, 2017. V. 3, Sv. 3.

https://xn—e1 agqdganc.com.ua/img/library/pdf/11.pdf

Юрій Скіра. Галицькі праведники. — Збруч, 1 серпня 2019

https://zbruc.eu/node/91169

Юрій Скіра. Голокост. Львівський вимір. — Збруч, 13 лютого 2018

https://zbruc.eu/node/76461