Життя в часі війни. Пережиття священника. Тиждень перший…

Життя в часі війни – це життя зі специфічними і не до кінця зрозумілими відчуттями, а для священника час війни – це нагода для особливого служіння, особливої креативності і безмежне поле для здійснення і реалізації свого служіння, звичайно, це особливий час для того, щоб забути за себе і думати про інших. Кожен період у житті священника є неповторним, бо священниче служіння вимагає гнучкості і готовності, в ту чи іншу хвилину, творити щось нове і по-новому… навіть молитва здійснюється по-новому, бо це розмова з Богом про війну і про наших захисників. Я чув про війни, я читав про війни, я дивися фільми про війни, хоча досить малу кількість і, навіть, їх не пам’ятаю… Однак я до кінця не знав, що таке війна, поки вона не постукала в наші двері… Так вона постукала в наші двері 8 років тому, але вона була далеко – з іншого боку нашої неньки України, а тепер вона тут… і кожен оцінює це все по-іншому, зблизька. Україна – це одне тіло, і коли болить чи кровоточить одна її частина, то терпить усе тіло…

Повномасштабна війна на моїй улюбленій батьківській українській землі розпочалася 24 лютого 2022 року о 4 годині ранку і я в той час перебував у Львівській Духовній Семінарії, 130 км від нашої парафії в Івано-Франківську. Це другий етап, більш жорстокий і більш масштабний – по всій Україні. Перший етап розпочався тоді, коли в нас насильницьким, брехливим і лукавим способом забрали Крим та частину двох областей, Донецької і Луганської. Там, з іншого боку моєї Батьківщини, ворог нашої землі утворив так звані ЛНР і ДНР, дві «республіки» які, дивним і брехливим способом, 21 лютого 2022 року «країна агресор» визнали незалежність цих земель і ввели тоді туди регулярні російські війська, немовби для «підтримки миру». Досі завжди «країна агресор» брехала про відсутність їхніх військ на цій території, хоча вони там були від початку. Тепер вони це змогли зробити «легально». Брехня за брехнею… І уявіть собі, навіть зараз, після тижневої атаки, з численними смертями, вони не називають це війною, але «військовою операцією»…

Прочитати зранку в інтернеті слова «Путін розпочав війну проти України» то було не просто і наводило страх і трепет: Як війна? Що буде? Ми йшли на ранкові богослужіння – утреню і Службу Божу і після того нам оголосили офіційно, що розпочалася повномасштабна війна проти України, почалися вторгнення ворога – агресора, так званого «брата», розпочалися військові атаки на Україну. Згадується біблійна розповідь, як Каїн вбив Авеля, так само і зараз Росія вбиває Україну, українців, називаючи себе «братом» і що найгірше «віруючим, християнським, православним» народом… Ці характеристики, жодна з них, абсолютно не відповідають всім тим з російського народу, хто організовує війну і хто її пасивно схвалює, відповідальні всі і це називається «формальна співпраця». Серед перших атакованих об’єктів є і аеродром в Івано-Франківську, у Крихівцях: це велике село, на окраїні Івано-Франківська, на території якого розташовані наші чернечі доми – храм Святих Кирила і Методія, Новіціат і Чоловічий Монастир, Дім Милосердя Святого Миколая, Провінційний Дім Сестер та Новіціатський Дім Сестер Монахинь, який знаходиться найближче до місця вибуху – менше 1 кілометра. Богу дякувати, ніхто з людей не постраждав у цьому вибуху…. Однак побачити на відео сам момент вибуху було дійсно страшно. До речі, аж за тиждень часу наші служби зуміли знайти і зловити чоловіка – коректувальника вогню, який навів удар російського «Калібру» на Івано-Франківський аеродром. Він прибув до нашого міста за добу до вторгнення і передав інформацію про місцезнаходження об’єкта і внаслідок бомбардування інфраструктура аеропорту була пошкоджена, зруйнована. Служба Безпеки Україна його затримала в часі корегування іншого об’єкта. Частина людей з Крихівців змушені були виїхати, залишивши свої домівки, серед них і всі наші сестри та діти з Дому Милосердя…

Сьогодні рівно тиждень від початку війни. За цей час багато населених пунктів нашої української землі знищено і пошкоджено, багато смертей, про які ми будемо знати точну статистику набагато пізніше. Приблизно говориться про тисячу полеглих ворогів за день, тобто станом на 3 березня 2022 року йдеться про знищення понад тисячу одиниць військової техніки та про майже 9 тисяч російських військових. Про кількість наших померлих воїнів-захисників не оголошується, але за інформацією певних більш менш достовірних джерел йдеться про майже 400 полеглих в боротьбі за долю і незалежність нашої Батьківщини – це дійсно хлопці і мужчини ГЕРОЇ, це мученики, які віддали своє життя, захищаючи свою рідну землю від загарбників. І ще одна брехня: багато впійманих хлопців агресора зізнаються, що не знали куди їх відправляли і везли, що, мовляв їхали на навчання, що потім зрозуміли, що їх відправили на війну…  І що найболючіше – наших українських загиблих хлопців, хоронять з почестями, з молитвою, з участю жителів містечок і сіл, а їхні матері (російських та інших воїнів, що воюють на стороні загарбника), знаючи, що їхні сини воюють і помирають, змушені мовчати, бо така державна політика, а деякі навіть оправдують мовляв добре роблять – визволяють… І знову брехня, бо ми живемо на своїй землі і нас не потрібно ні від кого визволяти.

Протиповітряна оборона працює надзвичайно сильно і це є великим спасінням для нашої землі. ЗСУ (Збройні Сили України), наші військові захисники просто молодці, ми чуємо і читаємо про їхні неймовірні успіхи. Всі ці молоді сили можна було скерувати на розвиток нашої землі, нашої Батьківщини, а тепер вони захищають нашу землю і роблять це гідно і достойно, використовуючи всі свої сили для захисту, а не для розвитку. Вони не втекли від армії, вони не втекли за кордон, вони не ховаються, вони захищають нашу землю… Тішиться кожна українська душа, що в нас є такі чоловіки і хлопці, що готові захищати свою землю. Вони захищають свою, нашу землю, вони не йдуть загарбувати інші землі, вони не йдуть «визволяти» невідомо кого і не відомо від чого, вони свідомі свого звання і покликання «БУТИ ЛЮДИНОЮ І БУТИ УКРАЇНЦЕМ». Нам залишається бути їм вдячними, за них молитися і при поверненні їх любити і шанувати, щоб вони це відчули… Не можемо не згадати і про територіальну самооборону – це організовані групи на місцях, які патрулюють наші міста і села, щоб наші люди спокійно (хоч ми розуміємо, що дійсно спокійного життя і сну на даний час немає) жили і спали, наскільки це можливо і щоб диверсійні групи, а вони є і вони вже якийсь час сидять по наших містах і селах, не чинили хаосу та безладдя, не обкрадали. Цей час дійсно організував наших хлопців і вони справді молодці, бо якщо з певних оправданих причин не пішли до війська, то вміють послужити на місцях у теробороні. І ми також вдячні всім тим країнам, які сміливо, без страху, нам допомагають втихомирити агресора різними способами – і грошима, і зброєю, і військовими необхідностями і правильно поданою інформацією… Правда переможе, а брехня веде в нікуди.

ДЗВОНИ у наших храмах скликали на молитву і навіть багато хто писав про так звану «дзвоно-терапію», тобто слухаючи вібрацію дзвонів, людина зупинялася на молитву і її стан покращувався. Інколи траплялися серед нашого народу люди, яким дзвони «заважали», вони навіть писали скарги в інтернеті на храми і на монастирі до влади на наявність та звучання дзвонів. А тепер дзвони не скликають на молитву, вони нікому не заважають, бо вони зараз, в час війни, служать як «сирена», тобто знак, що треба втікати у безпечна місце, що є тривога. Наші дзвони дзвонять на знак тривоги, вони рятують життя людей. Але ми чекаємо того часу, того моменту, коли вони знову скликатимуть на молитву і сподіваємося, що вже ніхто не буде нарікати на дзвони, які «заважають» спати. Дай, Боже, дочекати всім нам спокійного сну.

ХРАМИ у нашому місті, які мають підвальні приміщення перетворилися на «бомбосховища», стали місцем, куди можуть сховатися всі, хто є у пошуках безпечного місця у час війни. Наш храм має цокольне приміщення і ми його називаємо «Ораторій», тому в часі війни наш «Ораторій» став бомбосховищем. І як тільки ми чуємо сирени чи отримуємо повідомлення про тривогу, ми вмикаємо дзвони (вони в нас на дистанційному управлінні) і біжимо відкривати храм, вмикати світло, щоб бажаючі могли знайти захист. Сьогодні, 3 березня, я побіг відмикати храм і вмикав дзвони о 01.50 вночі. Богу дякувати тривогу було відмінено. Храм – безпечне місце, бо храм це місце присутності живого Бога. І сьогодні на восьмий день війни ми почули сумну новину про пошкодження християнських храмів у Харкові і про плани пошкодити, знищити головну духовну святиню нашої Батьківщини у Києві – Собор Святої Софії Премудрості Божої. Блаженніший Святослав Шевчук, Глава нашої Церкви, з цієї причини звернувся і сказав: «Поступила інформація, що російські війська готують авіаудар по найголовнішій святині українського народу з часів Київської Русі – соборі Святої Софії в Києві. Звертаюся до всіх християн із закликом про молитву за духовну святиню слов’янських народів та закликає агресора стриматися від цього найжахливішого акту вандалізму. Нехай Свята Софія – Премудрість Божа, врозумить тих, хто задумав вчинити цей злочин!» Навіть наш Президент Володимир Зеленський 3 березня сказав такі слова, звертаючись до агресорів: «Навіть якщо Ви зруйнуєте всі наші українські собори та церкви, ви не зруйнуєте нашої віри, нашої щирої віри в Україну і в Бога, віри в людей…».

Відколи розпочалася війна, ми в нашому храмі проводимо щоденне молитовне стояння, від 15 і до майже 20 години молимося Псалтир, потім Вервицю, а відтак служимо Божественну Літургію за припинення війни, за перемогу у війні, захищаючи від загарбників нашу рідну українську землю і за підтримку наших безстрашних воїнів. Ці моління щоденно відбуваються у храмі і транслюються через соціальні мережі на ю-туб каналі  і на фейсбуці. Навіть «ЖИВЕ ТВ» бере інколи в нас сигнал і транслює для вірних цілої Церкви. І я щиро вдячний моїм помічникам – священникам, братам та паламарю за допомогу у цьому служінні – у молитві і трансляції, що вони не сховалися і не зайнялися «своїми» справами, а зрозуміли, що для духовних осіб треба воювати духовним служінням – жертовно і самовіддано, забуваючи про свої особисті справи і плани.

СОЦІАЛЬНЕ СЛУЖІННЯ є також особливою нагодою для Церкви здійснювати її безпосереднє покликання – служити Богові, присутньому у потребуючому ближньому. Нагадуються слова Ісуса Христа, які ми чули минулої неділі: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25,40). Тому і тут Церква взялася за працю – частина семінаристів, з тих, що я знаю, і в нашій Івано-Франківській Духовній Семінарії Святого Йосафата і у Львівській Семінарії Святого Духа залишилися, щоб служити потребуючим – готують їм їжу, прихистили у свої приміщеннях біженців і їм служать, збирають допомогу, допомагають у волонтерських організаціях, проводять молитви. Титанічну роботу роблять Мальтійська Служба Допомоги і Карітас зі всіма своїми працівниками і волонтерами. Це велике, коли в таких речах беруть участь і священники, і монахи і монахині, і семінаристи, а не просто ховаються по своїх домах і монастирях, щоб «перечекати» війну зі своєю родиною чи у своєму закутку. Так не чесно!!! Саме цей час є часом, щоб бути на чолі громади, як про це просила Церква, щоб священники були зі своїми людьми, зі своїми вірними, провадили постійні молитви, чинили діла милосердя, організовували людей, а не просто старалися «перечекати» тривогу… Тому і ми у парафії стараємося взяти участь у цих заходах, допомагаємо коштами і продуктами, збором потрібних речей для наших військових і для потребуючих переселенців та біженців від війни, яких кожного разу ставатиме щораз більше і більше… До цього нам треба готуватися!!!

Далі буде… Минув перший тиждень війни, не «військової операції», а повномасштабної війни, яка охопила нашу мирну і боголюбиву землю. Ми молимося і віримо, що з нами БОГ, якщо з нами БОГ, то хто проти нас! Дякуємо Богові за всіх тих, людей які проти війни, які це розуміють і усвідомлюють, що війна – це велика біда для кожного народу. Проти війни треба виступати і боротися, бо якщо ми будемо мовчати на війну у чужій країні, то в один день ця війна може постукати у двері нашої Батьківщини!

о. Йосафат Бойко, ВС,
священник з країни, в якій йде велика війна…