Вторгнення росії в Україну принесло руйнування та смерть… Постійна присутність таких численних передчасно і трагічно обірваних життів нерідко викликає в нас невпевненість і страх. Смерть усіх нас лякає, адже бачити себе беззахисними і крихкими викликає в нас депресію чи навіть і нездужання. До війни люди часто просто ухилялися від теми про смерть. Зазвичай ми говорили, що до того дня ще далеко, що нас це не хвилює, а коли хтось все-таки торкався цього аргументу, то ми просто змінювали тему.

Проте жахлива війна настільки наблизила запах смерті, що вдавати, ніби вона мене не зачіпає, просто неможливо… Ми бачимо, як багато людей зараз втрачає тих, кого так любить. Зрештою ми всі втратили наше минуле життя 24 лютого…
Тому ми покликані зрозуміти справжнє значення терпіння і смерті, переглянути деякі аргументи, які представлять нам цих два чинники в християнському розумінні.

Життя – довге чи коротке – проходить серед радості й терпінь. І комусь нерідко випадає більше страждань, аніж радості. Проте серед терпінь можна також радіти. Однак це вже залежить від віри людини! Інколи вбога чи навіть прикута до ліжка людина у своїй простоті, щирості та довірі до Бога може переживати більшу радість, аніж той бункерний дід, який зазвичай тримає людей від себе на відстані і весь час журиться, як більше загарбати чужих земель та мати навколо себе численних охоронців, бо завжди боїться, що хтось чигає на його життя. Однак рано чи пізно і він також, як і всі люди, помре…
Віруюча людина розуміє, що страждання належить до сутності людського життя! Воно не є карою Божою, але наслідком гріха за те, що людина захотіла бути незалежною від Бога. Щоб спасти людину й показати їй дорогу до справжнього життя, до воскресіння, Бог посилає свого Сина, Який приймає людську природу зі всіма її бідами, холодом, голодом, болями і навіть смертю…

Своєю смертю Христос демонструє нам, що смерть не є кінцем, а початком нового життя. Ісус вмирає страшною смертю на хресті. Його диявол спокушає через натовп, кажучи: «Зійди з хреста, і ми повіримо в тебе!». Ісус не піддається цій спокусі навіть тоді, коли відчуває, що Небесний Отець на якийсь час Його повністю покидає. З його серця виривається крик: «Боже мій, Боже, чому Ти мене покинув?». Це вже пекло! Всі мене покинули! Я сам! Самота кромішня! І в такому моменті, коли він заходить аж до пекла, Ісус вірний своєму Отцеві до кінця. Доходить до пекла, щоб з пекла вирвати людину. І в цьому моменті повертається присутність Отця, Якому Христос остаточно віддає свого Духа: «Отче, у Твої руки віддаю духа мого». І тому вже на хресті у відданні себе Отцеві відбувається воскресіння духа, ще перед тим, як відбудеться воскресіння тіла на третій день у гробі.

На жаль, у нашій епосі є частина людей, які вибрали шлях, щоб бути незалежними від Творця. Вони провокують ненависть і війни. Тому потрібні сучасні «Агнці Божі», щоб викорінювати, поборювати гріх сучасного світу, як навчив нас цього Христос!

Тому схожу драму смерті й воскресіння проходить кожен, хто у цій жахливій війні жертвує своїм життям, щоб захистити іншого. Саме любов є запорукою воскресіння. Все проминає, тільки любов залишається. І життя вічне – це чиста Любов без найменшої домішки зла. Там не буде злоби, гніву, ненависті, заздрості, гордості…
Справді, Любов може бути потоптаною, очорненою, розіп’ятою, вбитою, закопаною… Проте вона завжди воскресне! Жодний камінь чи стіна її не затримає… І саме ті, котрих ми сьогодні оплакуємо, чи не найбільше це усвідомили, адже «ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). Тому за таку найбільшу любов їх чекає «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало». Все те наготував Бог тим, що проявили найбільшу любов до нього, зокрема і через любов до ближніх своїх (пор. 1 Кор. 2, 9). Хто в силі це усвідомити – той на шляху до справжнього блаженства.

Тому німецький філософ Карл Ясперс ще у ХХ столітті помітив, що людський вимір страху смерті відрізняється від тваринного. Людям, як біологічним істотам, наділеним інстинктом самозбереження, притаманно боятися знищення і кінця фізичного існування. Але ще нам притаманний і екзистенційний страх смерті – страх змарнувати життя, не зробивши нічого корисного на цій землі… Для справжнього християнина цей другий страх, без сумніву, переважає над першим.

Тому, щоб фізична смерть не була нам страшною, потрібно жити так, щоб не боятися будь-коли покинути цей світ…
Християнство у своїй простоті запрошує жити людину так, щоб не боятися будь-коли покинути цей світ, будучи вільними від тягарів і гріхів, часто сповідаючись і причащаючись. Таким чином, коли прийде смерть, це буде зустріч із Христом, Який супроводжує своїх овець в щасливі оселі як Добрий Пастир.

Усвідомити, що смерть є звільняючим чинником
Христос забажав звільнити нас через любов та саможертовність. Воскреснувши, Він переміг смерть, і ми повинні переживати її, розуміючи, що земний цикл закінчується і починається час благодаті разом з Богом та Його небесним двором. Ми пам’ятаємо, що смерть і воскресіння нашого Господа дозволяють нам розділити з Ним вічне життя. Ісус каже нам: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує, – не вмре повіки» (Ів. 11:25-26).

Зрозуміти, що смерть з приходом Христа – це не кара, а вхід у вічне життя
Смерть увійшла у світ, щоб очистити гріх, який ми успадкували від наших прабатьків. Ми всі покликані йти разом із Творцем життя і звітувати за те, як ми жили на цій землі. Ми не обов’язково зіткнемося зі смертю, коли постаріємо чи захворіємо, але коли будемо покликані зустрітися з Богом Отцем, можливо, у найнесподіваніший момент. Нашою надією і радістю є Христос, Який викупив нас: «Бо заплата за гріх – смерть, а дар ласки Божої – життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (Римл. 6:23).

Зберігаймо з любов’ю пам’ять про своїх близьких, які відійшли у вічність
Навіть якщо вони фізично більше не з нами, усі їхні вчення та спільні наші моменти повинні жити у наших серцях. Ми завжди вшановуємо їхню пам’ять як безцінний скарб, який супроводжуватиме нас усе життя.

Супроводжувати, розраджувати та допомагати родичам померлого
Коли ми втрачаємо когось, то зазвичай занурюємося в самоізоляцію та самотність, сльози і мовчання, депресію, апатію та стрес. Нашим християнським завданням є супроводжувати, розраджувати та допомагати родичам померлого, намагаючись відволікти їх і допомогти їм сприймати смерть не як кінець, а як продовження в любові Бога, Який приготував місце для кожного з нас.

Уникаймо тривалих депресій, шукаймо допомоги та духовної підтримки
Навіть коли нам дуже боляче через те, що люблячої людини більше немає поруч, і через це ми відчуваємо порожнечу в часі та просторі, які ми розділяли з нею, ми повинні уникати впадання в тривалу депресію, по-перше, тому що ми знаємо, що ті, хто пішов, не хотіли б нас бачити сумними, а по-друге, тому що ми маємо християнську надію, що кожен, хто увірував і жив у Господі, має вічне життя з Ним. Якщо нам важко оговтатися від жалоби, то варто шукати допомоги, наприклад, у священника, щоб легше знести біль тимчасової розлуки.

Не тримаймо горе в собі! Воно руйнівне. Розмовляймо. Не біймося розповідати про свою історію, свій біль, свій страх навіть раптовим знайомим або близьким людям, психологам чи духівникові. Через слова, через повторення, через пояснення ми зуміємо утилізувати свої переживання.

Все має початок і має кінець. Коли ти знаходишся в епіцентрі трагедії, тобі здається, що це назавжди. Це не так. Все закінчиться. Рано чи пізно. Почнеться життя «після». В це зараз важко повірити, але є всі шанси, що нове життя буде прекрасним.

За це нове життя пожертвували своїми життями численні українські воїни… Отож з великою вдячністю молімося за вічний і щасливий упокій усіх полеглих у цій жахливій війні, «щоб в день праведної Своєї відплати Господь подав їм вінці нетління». Не лише Господь, але й усі полеглі почують наші молитви і з неба благословлятимуть нас та нашу Батьківщину на швидку перемогу!

о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор часопису “Нова Зоря”