Імітувати віру в Бога – смертельно небезпечно

Сказав Господь притчу оцю: Два чоловіки увійшли в храм молитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, стоячи, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся наді мною грішним! Кажу вам: цей вернувся до свого дому виправданий, але не той; бо кожний, хто несеться вгору, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений.

Лк. 18, 10-14.

Вже другу неділю поспіль євангельські читання в черговий раз пригадують нам про те, що Бог, в якого віримо, в Ім’я Якого охрестилися і з Яким надіємось провести Вічність – це Небесний Батько, серце якого сповнене любові та милосердя до своїх дітей. Обидві євангельські розповіді, як на неділю про Закхея так і на неділю про митаря та фарисея свідчать про одне і теж – наш Господь нікого не відкидає та не позбавляє синівства, навіть тих, кого інші ненавидять і хто в суспільстві через свої гріхи втратив повагу та довір’я. Однак є одна умова для того, щоби  отримати прощення та бути виправданим в очах Божих – це мати покірне, розкаяне та щире серце, про яке говорить Псалмопівець, запевняючи, що: «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить» (Пс. 50, 19).

На відміну від минулої неділі, в якій головним героєм був Закхей, який запросив Ісуса в свій дім та вирішив кардинально змінити своє життя, в розповіді на неділю про митаря і фарисея бачимо, що поряд із іншим грішним митарем, з’являється інших персонаж – «побожний» фарисей, який, на перший погляд, може виглядати такою собі «ходячою іконою» чи прикладом для наслідування. Однак як тільки фарисей відриває свої зарозумілі уста, все його нутро починає виявлятися на зовні і видавати його справжню сутність. Фарисей веде монолог з Богом, забуваючи, що Господь є Серцевідець і що «Він веде покірливих до правди і навчає тихих путей Своїх» (Пс. 24, 9). В цьому і полягає трагедія цього шанованого в суспільстві чоловіка, що писання і закон знав лише його розум, але не серце.

Якщо в цій притчі ще ближче приглянутись до постаті фарисея, який, змість того, щоби вдивлятися в Бога, пильно вдивляється у грішного митаря, то можна помітити ще одну дуже важливу деталь – цей грішник (митар), який, усвідомлюючи свої гріхи, не наважується навіть піднести своєї голови до неба, для фарисея починає бути дискомфортним, тому що в глибині його зарозумілого серця, при погляді на митаря, він чує голос Божий: «митарі й блудниці вас випереджують у Царстві Божім» (Мт. 21, 31).

Багато часу пройшло відтоді, коли Господь Ісус розповів своїм учням ось цю притчу, однак інколи, на жаль, буває так, що, зайшовши в наші храми чи відвідуючи християнські спільноти, починаємо добре розуміти про кого йшлось у цій притчі. Наші храми для багатьох неутверджених у віри, зранених чи тих, кого Господь Духом Своїм туди приводить, замість того, щоби бути місцем розради, підтримки та зцілення, часто, на жаль, стають місцями відрази, осудження, зверхності та ще більшого зранення. А все це тому, що дуже часто ми християни, які декларуємо себе практикуючими, дуже активними і діяльними, інколи забуваємо одну дуже важливо річ: Церква – це спільнота грішників, які щоденно та безнастанно просять в Бога та одні в одних прощення. Сучасний світ, будучи агресивним до Церкви і віруючих людей, цим своїм агресивним ставленням одночасно виявляє свою спрагу за правдивим, а не лицемірним та фарисейським свідченням живої віри в люблячого Бога.

Слід просити в Бога ласки покаяння та навернення і не слід боятись визнавати свої гріхи та бути грішником, який каючись, в покорі серця прибігає до Сповіді, а повертаючись додому, в своєму серці чує відгомін слів Спасителя: «цей вернувся до свого дому виправданий» (Лк. 18, 14).

о. Володимир Містерман