«Нема нічого схованого, що не виявиться; нічого тайного, що не стане знаним». 

(Мт. 10, 26)

Щорічно в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять жертв Голодоморів. 2023 року цей день випадає на 25 листопада, яким завершиться відзначення 90-тих роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні!

Чому світ мовчав? Не бачив?… Не знав?… Боявся?… Був підкупленим, чи просто байдужим?…

В той час, як в Україні траплялися непоодинокі випадки канібалізму через страшний голод, совєти вивозили зерно за кордон. Вони експортували зерно до Західної Європи. «Зерно — це подарунок безробітним капіталістичного Заходу, надісланий радянськими селянами, які пізнали радість і розкіш колективізації», – ось які гасла лунали тоді з радянського союзу… Перевозили залізницею і торговим флотом. Ряд істориків розповідають про серйозну аварію, що сталася на теплоході «Харків», який перевозив зерно з Одеси англійським безробітним. У тумані, біля Босфору, затонуло судно. Близько дев’яти тисяч тонн зерна залишилося на дні моря саме тоді, коли голод нищив життя в Україні. Та попри цю чималу втрату, ще значно більше зерна знаходилося буквально неподалік від українських сіл, де щодня гинули люди, але воно було на добре охоронюваних складах з наказом розстрілювати будь-кого, хто на нього посягнеться.

Селяни Галичини, яка на той час перебувала під Польщею, вирішили підставити плече своїм співвітчизникам. Однак радянське консульство у Львові з обуренням відмовилося від будь-якої допомоги, стверджуючи, що «проблеми голоду» не існує.

Після 1933 року в Україні заборонили згадувати про Голодомор. Того, хто згадував про ті часи, арештовували за «контрреволюційну діяльність»… Важко було мовчати… але мовчали… десятки років…

Як сьогодні легко спостерегти той факт, що радянська пропаганда діяла у роки Голодомору тими ж методами, що й закривавлена росія сьогодні…

90 років тому радянський союз підкуповував журналістів, західних політиків, влаштовував для них показові прийоми, виділяв тисячі доларів на створення позитивного іміджу срср.

Відзначаючи сумні і жахливі роковини Голодомору, хочеться згадати одного, на жаль, неоспіваного іноземного героя України, який поплатився своїм життям за те, що одним із перших розповів світові про Голодомор в Україні.

На початку березня 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс їде до москви, маючи мрію взяти інтерв’ю у сталіна. Попри молодий вік, Джонс на той час вже зробив гідну кар’єру в журналістиці та політиці. Користуючись злегка підробленим листом від свого колишнього шефа Девіда Ллойд Джорджа, колишнього британського прем’єра, Джонс в москві домагається дозволу поїхати в Україну. Його подорож Україною добре змальовує нова кінострічка (2019) відомої польської режисерки Агнешки Холланд “Містер Джонс”( в українській версії “Ціна правди”).

Наперекір від кулінарного достатку урядового вагона і від приставленого до нього куратора, британець відразу занурюється в жорстоку реальність. Апельсин, який він жує в загальному вагоні, стає об’єктом жадібних поглядів, а на викинуті ним рештки апельсину накидається голодний натовп.

На вулицях лежать трупи померлих від голоду людей, а мішки з зерном безжально вивозять на очах зголоднілих людей, що стоять в безнадії і розпачі. Кров холоне від сцени, в якій, блукаючи по спорожнілих, покинутих селах, Джонс опиняється в будинку, де живуть діти. Слабкими голосами вони співають пісню, що прославляє сталіна, а потім запрошують гостя за стіл.

“Звідки їжа?”, – поглинаючи запропоновану йому юшку, запитує журналіст. “Від Колі”, – байдужим голосом відповідає старша дівчинка. Джонс визирає у двір і бачить, що в снігу лежить тіло померлого хлопчика з відрізаною ногою. Його миттєво вивертає…

В кінці березня 1933 року Джонс був видворений з срср і видав пресреліз про вбивчий голод, який надрукували багато провідних видань світу, включно з New York Evening Post та Manchester Guardian. Відтак проплачені журналісти, симпатики кремля на Заході, на чолі з Уолтером Дюранті, кореспондентом The New York Times у Москві, затаврували його як брехуна, а 1935 року Ґарета Джонса було вбито в Манчжурії, як підозрюють, за вказівкою НКВС. 

Сьогодні західні експерти часто шукають корені російської агресії проти України, починаючи лише з часів Помаранчевої революції чи з часів Революції гідності…

Насправді ж правда, чи, точніше, ненависть має значно глибше коріння. Якщо взяти до уваги большевицький контекст, то історики стверджують, що в Україні лише в період з 1917 по 1939 роки було вбито 9 мільйонів людей, понад 2 мільйони зникли безвісти у в’язницях. А якщо глибше зануритися в історію, то кожен українець, в якій країні світу він би не знаходився, зобовʼязаний пояснювати усьому світові, що наш північний сусід сотні років — від мазепинських часів і до повномасштабної агресії проти України в 2022 році — знищує український народ. І це неабияк важливо пояснювати, бо в 2014 році світ до певної міри повторив помилку 1932-1933 років. Самозрозуміло, що в епоху цифрових технологій неможливо було вдати, що «не знав», тому проявив «стурбованість і занепокоєння»… 

У своєму зверненні Синод Єпископів УГКЦ 2014 року «Україна спливає кров’ю!» волав на різних мовах до цілого світу: «Перед лицем тяжких злочинів ми взиваємо до сумління віруючих людей різних релігій і віровизнань, звертаємося до всіх людей доброї волі, керівників держав і членів світового співтовариства: «Зупиніть кровопролиття в Україні!». Сьогодні мовчанка чи бездіяльність, небажання визнати всю драматичність ситуації, яка склалася в нашій країні, можуть зробити кожного не просто німим чи байдужим свідком, а й співучасником гріха вбивства, що кличе про справедливість до неба, як про це говорить Священне Писання: «І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі» (Бут. 4, 10). Як не пригадати також слів святого Івана Павла ІІ, котрий далекого 1979 року в околицях колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау сказав: «Відповідальними за війни є не лише ті, хто викликає їх безпосередньо, а й ті, хто не робить усього, що в його силах, щоб відвернути їх».

До відповідальності закликаємо особливо тих, кого Господь наділив владою приймати необхідні рішення на політичному рівні задля відновлення миру і безпеки в Європі. А всіх віруючих та людей доброї волі знову закликаємо до усильних молитов за припинення агресії і відновлення тривалого та всеохопного миру в Україні». На жаль, ці та численні інші волання українського народу були почуті лише в 2022 році, коли агресор накоїв нечуваного для XXI сторіччя лиха…

Як тоді, так і тепер вони намагалися розповідати світові, що все це неправда… Буча, Ірпінь, Маріуполь… Ізюм, мовляв, там не було жодного геноциду українців, це все постановки для західних споживачів інформації…

Сьогодні, спогадуючи 90-ті роковини Голодомору, ми маємо обовʼязок висловити вдячність як тодішнім журналістам, так і сучасним, які, ризикуючи життям, дають змогу цілому світові «оцінити жорстокість» того, що відбувається в багатостраждальній Україні. Памʼятаймо і ми всі, що «байдужість вбиває», а злочин, якщо він не зупинений та не покараний, – і надалі триває! Тож кожен на своєму рівні, ми всі покликані зупинити раз і назавжди це большевицьке зло, яке на зорі Незалежності не було покаране, тому воно знову зробило спробу прорости і в XXI сторіччі, та цього разу без шансів! 

Цього разу, як влучно зазначено у зверненні Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні до дев’яностої річниці Голодомору-геноциду, «із зерен, захованих у долонях наших братів і сестер, проросла свобода. Жодному злу не під силу сплюндрувати цей врожай. Його захищає наш народ. Його захищає людство. Його захищає Господь. Хай вічною буде пам’ять про невинних жертв Голодомору-геноциду».

З українським народом нарешті цілий світ, попри жалюгідні спроби москви заманити собі деяких союзників! З нами багатомільйонний небесний легіон українського люду, який став жертвою московського терору, який волає про справедливість та вимолює перед престолом Господнім про перемогу України та встановлення довготривалого миру на нашій Батьківщині!

Запалімо свічку пам’яті за вбитими голодом та всіма іншими жертвами російського терору і підтримаймо теплом, розрадою, волонтерською опікою та донатами тих, хто нині бореться, аби більше цього ніколи не повторилося.